Соціальний фотопроект Олександра Андрющенка "46+. Я - людина! Я - не синдром Дауна!"

Вже здавна якась невидима рука вела мене до теми людей з синдромом Дауна. До теми, яка, здавалося б, ніяким боком ні мене, ні моєї родини не стосується. Так, є серед нас люди, які лагідно називаються “сонячними”, але ж це - чужі, незнайомі люди. Яке нам діло до них - до людей з однією зайвою сорок сьомою хромосомою, коли у “нормальних” людей у каріотипі повинно бути сорок шість?

Так, я теж раніше проходив повз “сонячних” людей, опускаючи очі. Та все змінилося, коли я дізнався, що мій друг має дорослу доньку з цією генетичною аномалією. Годі й казати, які випробування пройшла сім’я мого друга з нестандартною дитиною у ті, ще радянські, часи. В “супердержаві” все повинно було бути “супер”. Тож і були суцільні “потьомкінскіє дєрєвні”, а ніяких проблем “не було” ніде і ніколи. Показуха на державному рівні не давала шансів на повноцінний розвиток і соціальну адаптпцію дитини з інвалідністю…

Як і більшість людей, родом із СРСР, я думав, що так і повинно бути. Та з приходом нових інформаційних технологій все стало з голови на ноги. Я з подивом дізнався, що люди з синдромом Дауна здатні досягати не абияких успіхів у житті, але таке можливо лише у суспільстві, яке готове їм у цьому сприяти…

У березні 2015 року якимось дивовижним чином я з головою поринув у тему. Ще раз кажу: якась невидима рука вела мене, і я вирішив, що не слід опиратися, як би страшно починати не було. І я розпочав соціальний фотопроект “Сонячні діти. Перший дотик”. Під час персональних фотосесій з моїми “сонячними” героями я сам пізнавав їх світ і прагнув допомогти це зробити глядачеві. Через символічну цифру - сорок сім портретів. Кажуть, мені вдалося. Виставку бачили і в Херсоні, і в області, і в Харкові, і в Вінниці, і в Києві… Суспільство змінюється поволі, але кажуть: “вода камінь точить”. Робімо все, щоб зміни були у правильному напрямку!

На першому відкриті виставки я сказав: “Це - не крапка. Це - кома…” Тому Соціальний фотопроект Олександра Андрющенка "46 +. Я людина, я - не синдром Дауна!" - це друга частина авторського проекту, розпочатого два роки тому. Цього разу це не тільки портрети. Це маленькі історії моїх “сонячних” героїв. Сім’я, суспільство, мистецтво… Все, що сприяє повноцінному розвитку.

Чим відрізняється соціальний фотопроект Олександра Андрющенка "46 +. Я людина, я - не синдром Дауна!" від попереднього проекту “Сонячні діти. Перший дотик?”

Метою попереднього, першого проекту було особисте знайомство автора з кількома дітьми з синдромом Дауна, створення індивідуальних фотопортретів котрих показало б, що вони нічим не відрізняються від звичайних дітей. Тринадцять героїв, вісім місяців роботи, майже півтори тисячі світлин, сорок сім фотопортретів, відібраних на виставку. У проекті брали участь дітлахи з ГО “Сонячні діти Херсонщини”.

Наймолодшій моделі - Таїсії - було дев’ять місяців, найстаршій - Анастасії - десять років. Всі вони допомагали автору розвіювати забобони в суспільстві стосовно людей з синдромом Дауна.

Під час роботи над першим проектом, під час проведення виставок у різних містах України відбувалися нові цікаві знайомства, які надихали на продовження роботи над даною темою у більш розширеному вигляді. Так народилася ідея наступного проекту - "46 +. Я людина, я - не синдром Дауна!" В ньому взяли участь деякі діти з минулого проекту, які подорослішали на два роки. Хотілося дізнатися, що змінилося у їхньому житті, показати їхні успіхи.

До команди додалися і дорослі люди з синдромом Дауна, серед яких - незвичайні актори театру “Золота маска”, що діє при ГО “Серце матері”, Роман Максимович зі Львівського центру духовної підтримки осіб з особливими потребами “Емаус”. Люди, які попри свій нестандартний хромосомний набір досягли неабияких успіхів. Цього разу - не тільки портрети. В основному - це маленькі історії успіху, якому сприяють небайдужі люди. Перш за все - це батьки, що віддають себе дітям до останку, прагнучи створити з них повноцінну особистість. А ще це - духівники, тренери, репетирори, просто друзі. Все це - люди, з яких слід брати приклад.

Дружна сім’я Татариних склалається з чотирьох осіб: тата, матусі, “сонячного” Максима, якому три роки і вісім місяців, і маленької півторарічної Ніколь. Завдяки унікальним методикам Вікторії Татариної діти володіють не тільки українською та російською, але й англійською мовою в рівній мірі! Завдяки працьовитому таткові у будинку, зведеному його власними руками, панує комфорт і сімейний затишок. Батькам по 28 років.

“Сонячний” Артем Хоменко вже рік опановує бойові мистецтва в школі кіокушин карате Сергія Всеволодова “Легенда”. В цьому йому допомагають терплячий сенсей Дмитро Бєлобров і татусь Володимир. А ще Артем займається танцями і співами, при цьому з цікавістю поглядаючи на плавальний басейн. Відвідує інклюзивну групу у дитячому садку.

Настя Гандрабург вчиться в спеціалізованій школі, дуже любить позувати на камеру, у неї це гарно виходить.

Львів’янин Роман Максимович чудово читає вірші, займається просвітницькою діяльністю. Улюблені поети - Василь Симоненко, Ліна Костенко.

Незвичайні актори театру “Золота маска” під керівництвом Ірини Фоменко - ватага добрих і веселих людей з неабияким почуттям гумору. Дехто з них - спортсмени, що беруть участь у спецолімпіадах.

Сашко Хорунжак вразив мене кількістю медалей, включно і світового рівня. А ще він - єдиний в Україні паламар з синдромом Дауна. (Детальніше - ось тут: "СОНЯЧНИЙ ПАЛАМАР")

Що й казати: герої цього проекту - яскраві “сонячні” особистості, які такими стали всупереч проблемам і завдяки рідним, близьким та небайдужим людям. Саме про це моя фотооповідь. Вливаймося, друзі, в ряди небайдужих!

Чотири місяці роботи, в основному в репортажному режимі, майже дві тисячі світлин… На превеликий жаль, фізичний об’єм виставки не дозволяє показати всі подробиці, було вибрано лише 31 світлину. Не думаю, що це - крапка…

Дивитись галерею "46 +. Я людина, я - не синдром Дауна!" >>  

Джерело