Записи із мого щоденника

...Повертаюся з роботи раніше аніж завжди — сьогодні у мене професійне свято! Але настрій зовсім несвятковий: майже ніхто не привітав, тільки один букетик подарували... Он якась дівчина стоїть на зупинці, в руках тримає квіти солідніші за мої хризантеми. Гм, можна подумати, вона кращий професіонал, не думаю, просто їй більше везе...

Коли ж та маршрутка буде, вже три тролейбуси проїхали, а її все нема! Нарешті! Заходжу. Звичайно, всі місця справа (де сидиш один і ніхто тебе не чіпає) вже давно зайняті — сідаю під вікно... Їдемо з зупинками у всіх можливих пробках. Нудно, можна б книжку почитати, але ж настрій якийсь не до читання.

Дзвонить телефон... В думці: хтось хоче привітати! Та де ж там, свої дзвонять — треба купити щось смачненьке до чаю.

Приїхала, виходжу, на вулиці проливний дощ, а я без парасолі! Сьогодні не мій день, це точно. Вчора теж був не мій! І позавчора! Коли ж буде «на моїй вулиці свято»?

Назустріч мені натовп студентів. Ідуть, сміються, намагаються поміститися під однією парасолькою. Всі мокрі і від цього їм ще веселіше. І тут у мене відкриваються очі. Я розумію, що вже постаріла. Не тому, що мені за 60, не тому, що у мене сиве волосся, не тому, що в дзеркалі я бачу обличчя зі зморшками. Просто я не радію, я завжди чимось незадоволена.

...Звільнилася з попереднього місця роботи. Попрощалася з дирекцією, колегами... Забрала особисті речі (чашка — неодмінний атрибут мого робочого місця). Важко мені покидати це вже рідне місце, але треба іти. Сьогодні субота, буде поїздка в дитячий будинок. Давненько я вже там не була, треба б навідатися. Цікаво, як там наші «іонінці» поживають, як діти. Вже навіть скучила за всіма. Зустрічаємося на вокзалі. Всі радіють зустрічі. А у мене з думки не виходить моя, від сьогодні уже минула, робота, як же я тепер буду без неї улюбленої жити?..

Приїжджаємо в Боярку, спілкуємося з дітьми. Діма сьогодні якийсь мовчазний, похнюплений, уникає спілкування. Каже, що голова болить, але, здається, болить у нього душа. Вирішую його підтримати, знаходжу у темному кутку коридору, сидить одиноко на лавочці. Намагаюся завести розмову, щось не дуже виходить, не знаходжу потрібних слів. Діма каже, що він один, друзів нема.

— Діма, а давай дружити зі мною.

— Я ще подумаю. Ви минулого разу обіцяли скрипку привезти і зіграти, а зараз не взяли...

Почуваюся ніяково. Дійсно, минулого разу я обіцяла. Але коли був той минулий раз. Десь місяць тому. Виходить обіцяла, не виконала, а тепер ще й у друзі набиваюся...

Ну от вже вечір, треба повертатися в Київ. Якось заходить мова про те, що завтра зранку буде Літургія. Старші хлопці жартують, що вони б пішли, але ж нікому розбудити... Ми з Танею обіцяємо у цьому їм допомогти.

В Києві за вечірнім чаєм ділимося враженнями від поїздки. Дізнаюся, що у Діми недавно померли дідусь і батько, маму він востаннє бачив у травні... Мдя, йому б мої «дорослі проблеми»...

Неділя, ранок, в дитячому будинку в церкві стоять дорослі хлопці. Вони дотримали слово — прийшли. Радію за Дімочку — сьогодні він допомагає в церкві, посміхається мені час від часу. Знов у мене є надія стати для нього другом!

Сповідь, зараз буде Причастя. Підходить до мене Діма:

— А Ви будете причащатися?

— Ні, не буду. Мені щоб причащатися треба готуватися — постити, бути в суботу на Вечірній...

— Так Ви попостіть, сходіть на Вечірню і причащайтеся у нас наступної неділі. От побачите, у нас тут буде батюшка дуже хороший!

Задумуюся, справді пора б уже причаститися.

От і стає зрозумілим, чому не можу знайти потрібних слів для Діми. Він у свої 10 років доросліший за мене. Тепер не знаю, кому необхідніші наші зустрічі: мені чи Дімі. Виявляється, що Діма допомагає мені стати кращою. А що я можу запропонувати йому у відповідь? Я ще точно не знаю, але частинка мого серця вже точно залишилася там, у дитячому будинку, на лавочці у кутку темного коридору.

Алла Пискач

Координатор поїздок:
Аліна Недашківська, тел. (093) 607-62-83