Недобре бути самому

Як добре бути самому...
Але як добре, коли є хтось,
кому можна розповісти, як
добре тобі самому.
Е. Хемінгуей

Одні вважають, що найстрашніша хвороба сучасного людства — це СНІД, інші — рак. А найстрашнішою хворобою суспільства (і не лише українського) в останні роки, думаю, можна назвати самотність.

Пам’ятаю, колись мої батьки листувалася з друзями. Завжди радісно було відкрити поштову скриньку і знайти там, крім газет-журналів, білий прямокутний конвертик. Прочитання листів для нас було якимось навіть священним дійством: вся родина збиралася разом, і мама читала лист уголос. Чомусь листи завжди читала саме мама, навіть якщо адресовано їх було батькові; можливо, тому, що і відповіді на них писала завжди вона...

Пригадую, якось надійшов лист від маминої університетської подруги, тьоті Люби. Я любила, коли вона приїжджала до нас у гості. Тьотя Люба часто зі мною гралася, ніколи не плутала імен моїх ляльок і навіть інколи шила для них. А цього разу вона писала, що почувається «дуже одинокою». Мама чомусь не дочитала лист — розплакалася. Мені також було шкода тьотю Любу, хоча своїм дитячим розумом я ще не могла збагнути, що означає «бути одинокою». Тоді я подумала, що скоїлося лихо, і тьотя Люба втратила одне око. Мама все пояснила... Так я вперше дізналася про самотність.

А зараз цей страшний недуг третього тисячоліття дивиться на мене з очей перехожих, сусідів, кричить із преси та рекламних оголошень, навіть із монітора про себе нагадує.

«Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе», — пише Ліна Костенко в «Записках українського самашедшого». Тут не посперечаєшся. Усі ми виборюємо «власну територію», нам завжди заважають сусіди у будинку, пасажири у переповненому транспорті, водії інших автівок у пробках. Та що там казати, навіть у храмі нам усі заважають.

Людина в мегаполісі зазнає постійних стресів — вона страждає від нестачі особистого простору, нудьгує без живої природи. Жителі багатоповерхівок не мають можливості відпустити своїх дітей погуляти на вулицю.

Згідно зі статистикою, 95% міських жителів живуть у мегаполісах всього в другому-третьому поколінні. А їхні предки були селянами і дотримувалися зовсім інших життєвих устоїв. Селянський побут був простий та гармонійний. Тільки в місті виникає відчуття, що наша планета перенаселена. Хоча насправді то перевантажена психіка людини — це візуальний пресинг реклами, однотипні багатоповерхівки, поряд із якими людина почувається безпомічною комашкою. До хронічної втоми жителів мегаполісу призводить відсутність тиші і повне поглинання звуків природи —не лише міським шумом, а й постійним потоком нової інформації. Як результат, психіка виробляє захисний механізм: ігнорувати все, що не стосується найближчого оточення. Від старших людей зараз часто можна почути: «Отак впадеш на вулиці, помреш — і ніхто навіть не підійде».

Прагнучи спокою, звільнення від метушні мегаполісу, ми намагаємося усамітнитися, хочемо мати свою окрему якщо вже не квартиру, то принаймні кімнату. У великому місті на рахунку кожен сантиметр життєвого простору: на роботі, в транспорті, вдома. Багатьом із нас вдається побути на самоті лише в душі, і то хіба до стуку в двері... Від цього часто немотивована агресія — і до близьких нам, і до чужих людей.

І дивна річ, люди у великих містах зібранні докупи (нібито й ближче одне до одного), однак жителі цих «мурашників» не спілкуються між собою. Сьогодні стало нормою не знати імен сусідів із однієї сходової площадки.

У психології виникло нове поняття — «самотність у натовпі». Хоча в наших телефонах 500 контактів, 700 друзів у соціальних мережах, ми залишаємося самотніми, і досить часто навіть у межах сім’ї: чоловік сидить за газетою, дружина — перед телевізором, молодше покоління — в інтернеті. Зникає традиція кухонних посиденьок із задушевними розмовами, все рідше ми всі разом збираємося за вечерею і в гості до друзів майже не ходимо.

Люди віками шукають ліки від самотності, та, на жаль, до цього часу таких ліків ще не знайдено. Хтось розвіює тугу самотності в нічних клубах, барах; хтось намагається замінити живе спілкування інтернетом, інші сидять цілими днями перед телевізором, проживаючи життя акторів мильних опер. Та коли наступає тиша, людина залишаться сам на сам із собою, і відчуття, що ти самотній і нікому не потрібний, стає ще нестерпнішим...

Страждають від самотності не лише люди, приналежні до якоїсь вікової категорії, певного соціального прошарку, національності чи країни. Ця епідемія охопила весь світ! Якщо знову звернутися до статистики, то ми отримаємо розрахунки від яких стає моторошно. У нас на планеті проживає 6,5 мільярдів осіб, і на кожні 100 тисяч на рік у середньому припадає 33 самогубства. Тобто, у всьому світі за рік від самогубства гине понад 2 мільйони людей! А це означає, що кожні 15 секунд відбувається самогубство! І 99% (якщо не всі 100%) викликані саме почуттям непотрібності та самотності!

То як же подолати цей вірус, де знайти від нього вакцину?! Де знайти відповідь на питання, чому нам так тісно і в той самий час так самотньо? Ми створені Богом не просто як якісь живі організми чи скупчення молекул, а за Його образом та подобою. А це означає, що все, що ми відчуваємо, до чого прагнемо, закладено Самим Господом і з певною метою. Тому з нашими питаннями і звернемося до нашого Творця — Бога. Ще у Старому Завіті було сказано, що «недобре бути самому...». Це, звичайно, першочергово стосується родини, але можна віднести і до суспільства в цілому.

У процесі взаємостосунків людям доводиться вчитися слухати, розуміти оточуючих, чимось поступатися. Так ми змінюємося, впливаючи одне на одного. Ми можемо змінити одяг, будинок, родину, країну. Але від цього ми не змінимося самі, всі наші проблеми переїдуть з нами, бо вони всередині нас. У жодної людини нема шансів змінитися без спілкування з іншими. Тому що існує проста істина: щастя дарує лише служіння Богу та ближньому. Сам Господь у Євангелії дав нам дві головні заповіді: «Полюби Господа всім серцем твоїм» та «Полюби ближнього твого як самого себе».

Якось одного старця запитали:
— Як у тебе вистачає терпіння весь час бути самотнім в такому віддаленому кутку землі?

Він відповів:
— Я ніколи не буваю самотнім. У мене завжди є співрозмовник — Господь. Коли я хочу, щоб Він говорив зі мною, я читаю Святе Письмо. А коли хочу сам поговорити з Ним, тоді молюся.

Наша сучасниця, американська письменниця Джойс Керол Оутс каже, що «самотність — небезпечна річ. Якщо вона не веде тебе до Бога, вона веде до лукавого». Тож бажаю всім нам стати щасливими — тобто такими, якими створив нас Господь за образом та подобою Своїми!

*Квітка Весняна*