Новости

Подружжя з Буська усиновлює хворих дітей

Подружжя з Буська усиновлює хворих дітей

20 августа 2020

 

Не кожна рідна мама може дати собі раду з хворою дитиною і, буває, відмовляється від «тя­гаря» ще у пологовому будинку. Оксана Дадак з Буська, що на Львівщині, усиновлює діток з вада­ми розвитку і здоров’я (іноді дуже складними) і ставить їх на ноги. Ця тендітна жінка каже, що це не діткам пощастило з нею, а їй Всевишній дав таке велике щастя — стати вкотре матір’ю і любов’ю й турботою виходити Богом дану дитину.

Місяць тому Оксана Дадак з чоловіком Сергієм взяли з ди­тячого будинку дівчинку у свою велику родину. Тепер у подружжя семеро дітей — рідний Арсен і шість усинов­лених. Також рідних!

Арсенові 13 років. Чоти­рьох дітей родина усиновила офіційно. Двоє — під опікою.

Про подвиг цієї дивовижної жінки мені розповіла Марія Ба­кун зі села Суходоли Бродів­ського району, про яку «ВЗ» пи­сав у травні цього року (https://www.wz.lviv.ua/article/412 041-dity-boialysia-shchob-ne-viddala-ikh-ridnii-materi). Маючи трьох власних дітей, пані Ма­рія, одужавши після незначної хвороби, дала собі слово, що ві­зьме з дитячого будинку дівчин­ку. А взяла шістьох! Коли я по­цікавилася у Марії Бакун, що нового у її багатодітній родині, жінка розповіла, що вони з ді­тками на морі. А разом з нею — Оксана Дадак, яка місяць тому взяла з дитячого будинку хвору дівчинку, яка не ходить і навіть не сидить, і з усіма дітками при­їхала на море! Звісно, я тут же попросила номер телефону пані Оксани і зателефонувала.

«Соломійка – якесь диво! На морі вона почала підіймати голівку, реагувати на моє «ма-ма». І повторює за моїми губами». Фото з особистого альбому Оксани Дадак

 

— Пані Оксано, чому бере­те з дитячих будинків хворих дітей?

— Бо здорових заберуть од­нозначно. А хворим діткам, від яких відмовилися батьки, також потрібна любов і турбота. Пер­шою я взяла дівчинку, їй зараз сім років. Ще з дитинства я пе­реймалася долею таких діток. Біля нас був інтернат, я часто ба­чила інтернатівських дітей. Про­сила маму: «Давай візьмемо дитинку з інтернату». Мама не була до того готова…

Коли Оксана вийшла заміж, подружжя довший час не мало дітей. Арсена народила у 32 роки. Тішилася рідним сином, але думка про ще одну дитину не виходила з голови.

«Якщо внутрішньо відчу­ваєш, що маєш щось зроби­ти надзвичайне, — роби», — ка­зав Сергій дружині. «Зібрали усі необхідні документи і поїхали у Житомир, — згадує Оксана.

— Нашому Арсенові на той час було шість років. Знала, що обов’язково візьму дівчинку. Уявляла, що у неї будуть рожеві бантики, буду її одягати як прин­цесу. Як колись мама одягала мене. За першим разом не взя­ли нікого. Мене мучило відчуття: нікого «не побачила». За якийсь час нам з Кам’янки-Бузької за­телефонували, мовляв, є поки­нута дівчинка. Коли ми приїхали знову, з’ясувалося, що дівчин­ка має лише 24 тижні і важить… 700 грамів. Як тільки її побачи­ла, сумніви відпали — це моя ди­тина".

Лікар відвів пані Оксану вбік і показав аркуш з діагнозами. Пе­реконував, що на 99 відсотків ця дитина буде інвалідом. «Ви ро­зумієте, що це таке?» — нама­гався зупинити жінку медик. Вона розуміла… Дівчинку по­дружжя забрало. Чи було тяжко? Було. Довелося їздити по лікар­нях, і всі лікарі в один голос ка­зали, що дитина буде інвалідом. І лише один лікар — Олег Куцен­ко з лікарні, що на Пилипа Орли­ка у Львові, підтримав: «Мамо, час, терпіння, любов — і все буде добре».

Оленка не сиділа до двох з половиною років. Та одно­го разу, коли прогулювалася з візочком сквериком, дівчинка сіла. Сама.

— Я розплакалась від щастя, — пані Оксана і зараз не стримує сліз. — Це було щось неймовір­не! Саме своїй першій донечці Оленці безмежно вдячна: я на­вчилася цінувати все. Навчила­ся вірити і чекати. Коли наро­дився Арсен, він був здоровий, нам все легко давалося. Звикла, що так все і має бути. А тут я ра­діла кожному новому рухові до­нечки.

Коли забирали Оленку, у лі­карні сказали, що у Львівсько­му дитячому будинку у дівчин­ки є дві рідні сестрички — одній два рочки, другій — три. Цілий рік знадобився подружжю на оформлення документів. Дівча­ток також удочерили. Прига­дує, Арсен у катехитичному кла­сі на запитання священника, чи було у вас щось таке, що проси­ли у Бога, і він вас почув, ска­зав: «Просив сестричку, а Бог дав три».

А потім у родині з’явився Ві­талік. Він — з Рівненщини. Хлоп­чикові було два з половиною роки, коли родина Дадаків його усиновила. На Віталіка було чи­мало претендентів, але коли потенційні батьки дізнавалися про його діагноз, бажання вси­новити відпадало. Оксану хво­роба хлопця не злякала. Поки збирали документи, а ця про­цедура триває досить довго, з’ясувалося, що хлопчик здоро­вий.

Фото з особистого альбому Оксани Дадак

 

— Якось моя знайома та­кож відважилася на такий крок, і наша служба у справі усинов­лення попросила мене з цією знайомою поїхати до Львова у дитячий будинок, — продовжує розмову Оксана. — Там розпо­віла завідуючій про свою Олен­ку, яка вже почала ставати на ніжки. А завідуюча каже: «У нас є недоношений хлопчик. Хочете подивитися?» Перша моя реак­ція — ні!

З думкою про цього хлопчи­ка їхала додому, з цією думкою лягала спати і прокидалася. І не знала, як почати розмову з чо­ловіком…

Сіли вечеряти, і Оксана заве­ла розмову на «сімейній раді».

— Знала, що не зможу жити, поки не подивлюся на цього хлопчика. Розповіла про це на­шому священнику. Порадив по­дивитися.

Коли побачила Орестика, жахнулася. Це була переляка­на дитинка, перекривлена. Від нього всі відмовлялися. У свої 11 місяців Орестик не сидів і не повзав. І тоді Оксана вирішила: цю дитину також забере. Її зно­ву відмовляли, бо у хлопчика був «букет» хвороб. А це чималі ко­шти.

— Коли я його взяла на руки, відчула: дитина тримається, вона буде ходити і буде здоро­вою.

Орест поїхав у свою нову ро­дину. А менш як за два тижні уже сам сидів у ліжечку.

— Коли дитину усиновлю­ють, держава не допомагає?

— Ні. Є лише одноразова до­помога, як при народженні ди­тини. Пригадую, з Оленкою було важко, бо реабілітація — місяць перерви, знову реабілітація, а далі місяць перерви. Це не лише фізично складно, а й матеріаль­но. Але ми даємо собі раду.

— Вам довелося звільнити­ся з роботи?

— На той час я вже не працю­вала. Лише чоловік. Сергій пра­цює в охороні. Я — багатодітна мама з п’ятьма дітьми. Тому й вирішили зупинитися.

— Вам хтось допомагає? За які кошти піднімаєте дітей?

— Окрім Бога, мені не допо­магає ніхто. Наші діти не голо­дують, але не кидаються бана­нами. Можу купити їм ці банани — купую. Не можу — значить, ні. Печиво купуємо пачками, м’яса маємо вдосталь. Одягнуті — чи­сто і гарно. Колись мене мама гарно одягала, мабуть, мені це передалося. Правда, телефонів наші діти не мають. Але мають комп’ютер і планшет. Усі вели­кі покупки обговорюємо на «сі­мейній раді». Пояснюю дітям: тато щоночі йде на роботу, щоб заробити гроші. Якщо хтось з діток має допрацювати, напри­клад, з математики, значить, треба старатися. І тоді ми купи­мо ось це. Вчимо їх, що нічого у житті так просто не буває. Якщо дитина хоче мати гарну машин­ку чи ляльку, ми купуємо. У ді­тей повинні бути іграшки. Але вони мають їх цінувати, і вони це розуміють.

— Старші діти допомагають бавити менших?

— Аякже! Мої дівчатка — над­звичайно хороші. Одна гарно співає, інша вчиться грати на скрипці. Тепер у нас з’явилася Соломійка. Ми її також взяли у Львові. Це щось неймовірне, благословення Боже. Я не за­служила такого дарунка! Коли таке кажу, комусь здається, що я несповна розуму. Бо ди­тині рік і десять, а вона не си­дить і не ходить. Не спинаєть­ся на ніжки… Але кілька днів тому почала ставати у манежи­ку. Коли мені її винесли, була скручена, згорблена, не реа­гувала ні на що. У неї двосто­роння глухота… У дитячому бу­динку її ніхто не брав на руки, ніхто з нею не розмовляв. Не розуміла жодного слова, ди­вилася на свої руки і регота­ла. Було страшно дивитися. Мене запитували: кращої ди­тини не було? Мої діти почина­ють поправлятися від того, що їх люблять. Коли забирала Со­ломійку з дитячого будинку, на прощання їм сказала: «Я її за ручку приведу до вас у гості».

— Як наважилися з такою дитиною поїхати на море?

— Було страшно. Коли ми сі­дали у машину, вона настільки дико кричала, сил не було слу­хати. Але ж то море — усіх діток треба оздоровити. Вони так че­кали. І я наважилася. Ми сіли в автобус, і Соломійка цілу доро­гу була спокійна. Потім у поїзді було те саме. Це якесь диво! На морі вона почала підіймати го­лівку, реагувати на моє «ма-ма». І повторює за моїми губами. І «ля-ля» також повторює! Тягне до мене рученята.

— Влада районна, обласна вам допомагає?

— Не допомагає. Та я нікуди і не зверталася. Нас підтримує громадська організація «Турбо­та в дії». Цього року нам вперше дали для усіх діток безкоштовні путівки.

Джерело 

Видео

Как перестать бояться будущего?
Как перестать бояться будущего?

Список телефонов доверия для подростков. Детям необходима поддержка как родителей так и учителей. Для этого в Киеве работает множество телефонов доверия, позвонив на которые можно получить консультацию и необходимую психологическую помощь.

Наши питомцы очень нуждаются в финансовой и материальной помощи. Монастырь не в силах помочь такому количеству животных своими силами, поэтому обращаемся ко всем неравнодушным людям с просьбой помочь нашим животным в это трудное для них время.

Для благотворительного проекта по разработке православной духовной атрибутики требуется помощь дизайнера !

По этому номеру телефона вы можете получить квалифицированную консультацию по вопросам относительно туберкулеза...

Огласительные беседы желающими принять Святое Крещение!!!

Приглашаем всех желающих в Студию детского творчества при храме святителя Григория Богослова! В Студии работают две школы: Школа живописи и Школа прикладного искусства.

В храме свт. Луки Крымского каждое 2-е воскресенье месяца проходят молебны с акафистом Божией Матери Неупиваемая Чаша, о страдающих от алкогольной, табачной, наркотической, игровой зависимостей и любящих их близких людей.

До уваги батьків особливих дітей! Проводиться набір діток в «Центр змішаного типу для дітей з функціональними обмеженнями» ГО «Родина»

Розшукуємо пацієнтів з онкологією, які зіткнулись з проблемами у лікуванні, а саме: нестача ліків, зловживання з боку медперсоналу, перепродаж ліків по завищених цінах тощо.

Запрошуємо вивчати мову жестів!

Участились случаи мошенничества в сфере помощи онкобольным детям. Мошенники, представляясь родителями больных детей просят помощь на лечение.

Благотворительная продажа работ (картин, поделок, аппликаций) сделанных руками детей и волонтёров на Изостудии при Институте рака ул. Ломоносова 33/43

Волонтерское движение "Молодость неравнодушна" существует на ваши пожертвования. Ваша помощь значит, что мы сможем продолжать работу!