Жага Бога

Упродовж тисячоліть старозавітні покоління очікували пришестя обіцяного Месії. Грішили й каялися, падали й піднімалися, сміялись і гірко плакали, молились і замовкали, дивлячись на страхітливі знамення часів, пророкували, виконували закон, постили та по кісточки заливали храмову підлогу жертовною кров’ю. Так довго, так болісно, ​​так трепетно.

Чекали, сподівались. Але сталося щось незрозуміле — першим до обіцяного раю ввійшов не релігійний герой того часу, а розбійник, відданий на ганебну смерть, розіп’ятий поруч із Христом за найтяжчі злочини.

Таїнство гріха

З усіх таїнств моє найулюбленіше — таїнство гріха. І — ні, тут немає помилки. Я просто захоплююся грішниками. Зворушено дивлюся на щирість їхніх падінь і зречень. Вони такі справжні! Настільки чесні в своїх провинах, наскільки я лицемірний у своїх чеснотах.

Можливо, саме тому такий не маркетинговий Христос обирає не світ релігійної еліти, а світ вигнанців, прокажених, розпусниць і невдах, приймає їх до гурту учнів і послідовників, називає друзями. Він розділяє з ними хліб і біль помилок. Бог, Який прийшов у світ, не соромиться стати Розбійником серед розбійників, щоб звільнити Варавву і… мене.

Пригадую літургії в жіночій колонії. Цю тишу — абсолютну та глибоку. Цей стан — на дні. Коли нікуди поспішати й нічого більше втрачати. Прізвище, ініціали, номерок на робі. Це — парафіянки без сумочок. Це тобі не недільні дамочки й бабусі. І Чаша Христова — ковток повітря в процесі робочого дня, просто посеред зміни, коли тебе відпустили «на годинку». Тому немає сенсу в зайвих розмовах і, напевно, не такими актуальними виглядають пишномовні проповіді священника. Після «Святая святим» не виникає традиційної «рекламної паузи», як це буває в нас. Нічого зайвого. Складається враження, ніби це останнє Причастя в їхньому житті. Тому мені не зовсім зрозуміло, хто з нас на волі — ми чи вони?

Тут, на самому дні, в глибинах пекла, вони вільніші за нас, адже з цих глибин Господь ніколи не йде — щоб у найостанніший момент дати кожному, хто впав, іще один шанс. У наших же «висотах» ми давно перестали «кричати» в молитвах і жадати Бога й разом із цією жагою та криком душі втратили обітовану свободу.

Пам’ятаєте? Зона в «Сталкері» Андрія Тарковського пропускала не поганих, а нещасних — тих, кому більше нікуди йти. У цьому й полягає таїнство гріха — в нещасті. Коли ти спробував усі «радощі» світу й залишився біля розбитого корита, коли в повній порожнечі біль душі сильніший за будь-які фізичні муки. Пригадую цілком сучасного й прогресивного тінейджера, який одного звичайнісінького понеділка під час літургії забіг до храму й прожогом кинувся до священника біля сповідального аналоя: «Не можу! Допоможи! Помираю!» Такий сильний і молодий, а вже помирає…

Якщо побита гріхами й помилками, але все ж таки жива, людина лежить на самому дні, це означає, що, на щастя, вона поки ще не на цвинтарі. Адже біль — ознака життя. Саме в такі моменти часто й відбувається прозріння. Як у пісні Гребенщикова:

«Серебро Господа моего…

Серебро Господа…

Выше звёзд, выше слов

Вровень с нашей тоской».

Вище від будь-яких слів і зірок — наша туга. Туга за добровільно втраченим раєм. Однак саме тут, на дні відчаю й туги, Христос чекає, щоб обійняти того, хто впав, як батько обійняв блудного сина. Щоби зігріти, щоб утішити.

З глибини туги й болю розбійник на хресті розгледів у зганьбленому та всіма проклятому, закривавленому злочинцеві Бога. З «висот» мого досвіду богоспілкування я поки що не зміг упізнати Бога в усмішці свого сина.

Саня та Семен

У пам’яті часто постають два персонажі моєї неофітської юності — того періоду, коли я свято вірив, що воцерковити всіх однокласників і навіть усю школу цілком можливо. Ці два персонажі ніяк не пов’язані один з одним і, швидше за все, навіть не були знайомі. Але їх об’єднувала одна спільна риса — вони не вписувались у суворі рамки освітньо-дисциплінарного процесу, випадали з норм поведінки. Такі собі «розбійники» підліткового рівня.

Саню регулярно викликали до директора — то за вчинену бійку, то за зірваний урок, то за публічне хамство на адресу вчителя. Постійно червоний, завжди з розірваним піджаком — він не відчував ґрунту під ногами й був абсолютно чесним і спокійним у своїх позиціях. Щира добра усмішка не сходила з його обличчя практично ніколи.

У свої чотирнадцять він ловив попутні вітри, розсікаючи на старенькій батьківській «Яві» — власне, в «Яві» Саня розбирався куди краще, ніж я в геометрії. Руки його були весь час у мазуті, за що його особливо любила моя бабуся. Вона взагалі любила всіх трудяг, а мене любила просто так, навіть незважаючи на те, що я ціле літо просиджував на веранді біля улюбленого магнітофончика й щось малював в альбомі. На своєму величезному, як нам тоді здавалося, мотоциклі Саня частенько тікав від ДАІшників. Тепер, коли це пригадую, мені здається, він просто жив саме своїм життям, а навколишній світ існував неначе паралельно, не перетинаючись. Нехай це життя й було зухвалим, вибухонебезпечним і швидкісним.

Як не дивно, саме Саня чи не єдиний сприймав мої неофітські розповіді про Бога цілком серйозно. Мало не щовечора ми сиділи з ним під сусідською черешнею, яку щойно обдирали, голосно сміючись, і розмовляли на метафізичні теми. І він постійно про щось запитував.

За деякий час я подарував Сані молитвослов та іконочку Богородиці. Пам’ятаю, молитвослов у нього теж був у мазуті. Отже — читав…

Другий, не менш цікавий герой моєї юності, — гопник Семен. Свого часу на районі його навіть побоювалися, але після якоїсь загадкової історії з розбитими вікнами в місцевому ПТУ він став ізгоєм у власній «зграї». Потім він просто-напросто випав із мого поля зору років на п’ять.

Одного разу, похмурого жовтневого вечора, я помітив скоцюрблений на покинутій гойдалці силует у сірій куртці. Це був саме силует. Тільки так можна охарактеризувати все, що лишилося від Семена та його минулого життя. Притулившись до іржавої труби, він «дихав» клеєм. У той момент він мене навіть не згадав — так само, як колись, у далекому минулому, просто так, під настрій, зарядив мені кулаком в обличчя. Тоді, до речі, багато чого було «просто так», заради забави. Якесь закомплексоване покоління 1990-х — «нічого не можу, тому що боюся, то й тобі не дам».

Усією вулицею ми якийсь час допомагали Семенові, підгодовували. Він ночував у підвалі п’ятиповерхівки — через «наркоманську справу» з власного дому його просто вигнали. На теплотрасі взимку стабільно тепло, і якщо світло в кінці тунелю — не ліхтарик у руках міліціонера, а лише очі місцевої квартирантки-кішки, ти почуваєшся безжурним щасливчиком.

І досі не знаю, які історії з життя Семена були правдою, а які вигадкою. Та точно знаю одне: він щиро хотів знайти вихід. До храму піти не наважувався, тому ми молилися з ним просто неба, де-небудь у тихому безлюдному місці. Говорили про Бога й читали Святе Письмо. Його цікавили не тільки шматок хліба і баночка з теплим супом, який ми щодня для нього готували. Семен дуже хотів урятуватися.

Та одного разу він зник. Згодом я зустрів його маму, і вона розповіла, що Семена за минулі злочини та крадіжки посадили на сім років.

Вельмишановний читач, цілком імовірно, очікує на красивий православний хепі-енд. Але ні… Ці історії не схожі на голлівудську мелодраму, швидше, на справжнє життя.

Востаннє рев Саниного мотоцикла я чув років п’ятнадцять тому. Саня безжально умчав на ньому в моє минуле й більше звідти ніколи не повернувся. На одній із вулиць цього ж минулого, десь біля хвіртки в очікуванні заповітної баночки з супом, залишився й Семен.

Здається, вони так і не дійшли до храму. Проте у безкрайньому світі порядних хлопців і дівчат вони — єдині на моїй пам’яті, хто туди принаймні йшов. Я називаю це «феноменом Сані та Семена».

«Я просто Його поважаю»

Я зустрічав зовсім небагато людей, які прийшли до церкви завдяки приголомшливим словесним маневрам якогось медійного батюшки, «бомбардуванню» православної матусі чи повчальним «страшилкам» бабці. Переважну частину з тих, хто нині приступає до Чаші Христової, привела сюди пані Реальність-як-вона-є. На сьогодні, як на мене, вона — найкращий православний місіонер на пострадянському просторі й не тільки.

На жаль, дуже часто наша дорога до Світла лежить через темні лабіринти помилок і падінь. Біль падінь витвережує — він навчає дивитися на людей не з висоти власних переваг, а з глибин поваги та співчуття, адже коли опиняєшся практично поруч із тим, кого вчора висміював або, вприкуску до різдвяної вечері, засуджував, раптом починаєш розуміти різницю між «поганий» і «нещасний». Це і є магія заповітного «бруду», в якому так чи інакше опиняється кожен із нас: вона вчить розуміти, любити, виправдовувати. Біль падінь відкриває для нас Бога.

У моїй пам’яті чомусь спливає наш місцевий «нічний метелик» — молода особа легкої поведінки, популярна в середовищі далекобійників з окружної траси. «В миру» її звали Єва. Кілька років тому вона стала приходити до храму, сповідатися, причащатися — без будь-якого страху опинитися в центрі уваги через свій екстравагантний «прикид».

Проте все складалося не так, як у «Житіях», де грішник розкаювався рішуче й назавжди поривав із гріхом. Спершу Єва абсолютно спокійно поєднувала звичний спосіб життя з недільними літургіями і все, що відбувалося поза стінами храму, називала простим і буденним словом «робота». Та з часом вода благодаті дедалі більше обточувала гострі кути душевного каменя, морок густішав, «робота» почала душити.

Одного разу я запитав у неї: «Навіщо ти причащаєшся?» Моє здивування було викликане явно суперечливими вчинками Єви і тим, що її історія ну дуже не дотягувала до класичних прикладів покаяння розпусниць. На що вона абсолютно спокійно відповіла: «Я просто Його (Бога) поважаю!» Зовсім не канонічна відповідь, погодьтеся.

Здається, ми й справді забули, що до Бога можна щось відчувати. Що з Ним можна просто розмовляти й навіть скаржитися Йому на життя, маленьку зарплату, погане самопочуття, депресію чи лихого начальника. Зате наші уявні камені подумки вже давно летять у Єву.

А може, ми забули й про першу та найголовнішу заповідь — Бога можна любити! Пам’ятаєте, як Христос говорив про блудницю: прощаються численні гріхи її за те, що вона полюбила багато (Лк. 7, 47).

На жаль, історія Єви не дотягнула до класичного жанру житій, однак цілком достукалася до мого серця.

P.S.

Я не прошу позбавити мене цього хреста. Не прошу в Тебе примноження хліба й риби, зцілень і чудес, адже колись насичені та зцілені нині кричать «Розіпни!».

Я не прошу. Тому що мені більше нічого не треба — я знайшов Тебе.

Бог — опльований, осміяний, закривавлений. Ти спустився за мною на непроглядне дно пекла. Згадай про мене в Своєму раю.

Просто згадай 

Протоиерей Александр Князюк, журнал "Отрок" 

Ілюстрація: Христос та грішница. Тіціан. 1512-15. 

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.

І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!