Добре нам тут бути

Привіт, дорогий друже!

Від початку роботи у видавництві при православному монастирі години й тижні потекли для мене по-іншому. Спершу відчуття було таке, ніби зі звичайного світу потрапляю до Нарнії — настільки тутешній спосіб життя, його ритм і цілі відрізняються від тих, до яких звикли ми, миряни.

Але Іонинський монастир розташований у центрі столиці, спеціалізується на місіонерстві й відкритий для всіх. Інша справа — обителі, віддалені від шуму, із більш камерним життям. Наприклад, Спасо-Преображенський скит у Нещерові, що за сорок кілометрів від Києва…

Спасо-Преображенський чоловічий монастир у селі Нещерів

Популярні рецепти продуктивності 

…та прийоми тайм-менеджменту вже не здаються такими привабливими порівняно з тим, чому можна повчитися в монахів. І хоча глибину чернечого життя мирській людині навряд чи можна осягнути, однак уважно в неї вдивитися — цілком по силах.

Дехто думає, що монахи тільки те й роблять, що лежать собі на березі річки, спостерігають за її розміреним плином та читають духовні книги. Редакція доручила мені подивитися, чи дійсно це так. І в Нещерові всього за дві доби з’ясувалося, що все набагато цікавіше.

Друже мій, як же красиво живуть монахи! Краса — головне, що відкрилося мені в Нещерівській обителі, якщо не рахувати дивовижної об’ємності, наповненості часу та простору, завдяки яким ніби переходиш від двовимірного зору до 3D. Але це вже спойлер.

Я мріяла, щоб мене «прикріпили» до якогось брата, і він би допоміг зануритися в монастирський розпорядок. Приблизно так і вийшло.

На цьому збіг бажаного з дійсним закінчився. Головне правило для ченців — смирення та відсіч власної волі — розповсюджується й на гостей обителі.

Із перших хвилин у Нещерові все пішло не за планом. Я по щиколотку вляпалася в єдину на весь монастир гірку вологої глини. Замшеві (!) кросівки відмивалися просто під вуличним краном, на очах у братії. Образ ділової журналістки довелося відкласти.

Не вдалося й почати з «розумного» інтерв’ю — формальні діалоги до Божого розкладу не входили. Навіть диктофон я включала на лічені хвилини, обходячись нотатками — диктофони не надто органічні там, де відбувається життя як воно є.

Словом, Господь поставив перед дилемою: чинити спротив або довіритися обставинам. Вибір виявився очевидним і простим. 

Любов до речей

…приміром, до гарного взуття — це не про монастир. Дивлюся вже зараз на ці кроси, що декілька років служать вірою та правдою. Їх вдалося врятувати від глини — це дар Господній мені, прив’язаній до брендової речі. Та що я знаю про дари.

Дивись, що збереглося на диктофоні: «Якщо ми бачимо свої гріхи — це найбільший дар, який можна отримати. Покаяння — це можливість очиститися від зла. Що більше очищуєшся, то більше Бог у тебе входить, поки не поселиться в тобі як у храмі. Це й є стан святих. А відчуття, які отримуєш на цьому шляху, — дар додатковий».

Ми з тобою обидва розуміємо, наскільки важливими в житті є чітко сформульовані цілі. Так ось, одна ця репліка — і стає зрозуміло, хто з нас із співрозмовником-монахом точніше «відцентрований», «відкалібрований», спрямований. От би теж так навчитися. 

Ігумен Нещерівського монастиря і багаторічний заступник головного редактора журналу «Отрок UA»
архімандрит Іоасаф (Перетятько)

Раніше здавалося, ніби все, що я люблю: діяльність, інтереси та смаки, ботиночки от, навіть друзі — це і є я. Треба просто зібрати все докупи, присвоїти — і стану цільною. Та ось що розповіли в Нещерові люди, які дали обітницю нестяжання та вміють виживати без «необхідних» речей і навіть без бажання їх мати: «Я — це не набір пристрастей і навичок. Я — це той, хто робить щохвилинний вибір між добром і злом. Замість того щоб покладатися на своє его з його забаганками, я уповаю на Бога».

Отже, традиційні опори, засоби самоідентифікації — хай приємна, але «побочка». При нашій із тобою любові до радостей життя відмова від звичних цінностей видається неможливою чи навіть не зовсім потрібною задачею. Проте ченцям є що відповісти й на це: «Життя з Богом набагато перевищує можливу насолоду від світу: від спілкування з тими, кого любимо, від їжі та кар’єри… Мирські радощі Господь дає як утішання, щоб ми зрозуміли, що можна жити добре. Це цукерочки, які зрештою дитина має перерости та прийти до почуттів іншого порядку. Все, що нам подобається, створив Бог і вклав у це відбиток Себе. Але тварна природа речей обмежена, а Бог — безмежний».

На співрозмовнику — пара шкіряного взуття. Чорного, непримітного, як і решта монашого вбрання. На одному носку легкий слід вологої землі — брат щойно повернувся з городу. Ця плямка не видається зайвою та неохайною, не викликає бажання терміново запропонувати монахові серветку. Чому? 

Дивовижний Господь у святих Своїх

…і шляхи Його несповідимі. Я до воцерковлення думала, що віруючі — це такі спеціально навчені безгрішні люди. І в житті всі ці «божественні» супермени в хусточках або підрясниках поводяться бездоганно. Вважала, що храми — це позамежний світ для святих. Але виявилося, що навіть коли життя людини протікає в монастирі, віра сама по собі не наділяє праведністю, не є квитком до космосу чи до раю. Віруючий просто зживається з тим, що Бог є, і факт Його існування накладає певні зобов’язання. Як і привілеї.

Монахи кажуть, що віра — це життя в доповненій реальності. Ось тобі й 3D. Іще уточнили, що без Бога життя не існує. Так що «чарівна Нарнія» — це і є реальність. Пощастило ж монахам!

Віра змінює людину і водночас зберігає самою собою, з усією оголеною вразливістю та людськістю. Кістяк характеру та захоплення теж залишаються: хто любив філософствувати та співати, той і у Христі філософствує та співає — як один із моїх нещерівських співрозмовників. Він голосом служить на кліросі, а допитливим розумом перетворює кожен послух (тобто монастирську роботу) на науку.

То кого ж Господь приводить на цей чернечий шлях, який видається дивним і складним? Може, існують-таки факультети майбутніх святих? Або спецпідрозділ молитовних військ… 

Братія Нещерівського монастиря на богослужінні

 Ось місцева братія. Хтось заїхав помолитись, і йому запропонували залишитися. Інший прибув із сусідньої країни. Там у нього минуле та Батьківщина. Тут — те, чого потребує душа. Інколи він навідується до Києва із пронизливо тихого Нещерова, щоб ковтнути атмосфери великого міста. Декількох вилазок на рік достатньо. Далі — густа молитовна тиша.

Ще один брат провів молодість у пошуку ідеальних стосунків. Його життя сповнене драм, кожна з яких сама по собі здатна вибити з соціуму: спроби відлюдництва, експерименти з наркотичними речовинами, кілька років проживання в підвалі, розлучення, захоплення езотерикою. Зараз він дивиться на мене дивовижно світлими, ясними очима людини, про минуле якої нізащо не здогадатися з її розмови та манери триматися. Каже, що тільки любов до правди не дала йому розвалитися. А правдою виявився Христос. Знайшовся, нарешті.

У монастир не йдуть

…а приходять, до речі. Так навчили казати нещерівські братія — на противагу стійкому виразу, популярному в миру. У широких колах прийнято вважати, ніби монах від світу саме тікає, не бажаючи перебувати в «юдолі плачу». Але, гадаю, ти підозрював, що мета постригу — не втеча від реальності, інакше простіше було б поринути в комп’ютерні ігри. 

Нещерів. Після постригу

«Монах виходить із світу й дивиться на Бога», — так містко та красиво визначає братія в Нещерові свої цілі. Різниця між світом і монастирем — у системі цінностей. Світська людина живе тільки цивілізацією. А віруюча, й тим більше монах, дивиться на все цілісно. Осягає щось іще, крім грошей, політики та прогресу.

Мирські задачі — на зразок вступу дітей до інституту, кар’єри, заощаджень, споживання — монаха не відволікають. Можна спокійно повернутись обличчям не до цивілізації, а до людської природи — своєї власної. Зазирнувши всередину душі, побачити там поле неоране та почати, з Божою допомогою, його обробляти.

Монастирське життя обертається навколо Господа. Тут кажуть, що насправді важливо лише те, в якому стані знаходитиметься душа в момент зустрічі з Ним. Усе влаштовано так, щоб чернець думав тільки про це: «У миру подорожують, переїжджають, шукають нове місце, де сподіваються “жити по-справжньому”. Проте це місце не на карті, а в душі — там, де має бути Бог. І завдяки обмеженням усередині монастирської огради відкриваються сходи на Небо. Рух по цій вертикалі наближає до Бога, і кожен наступний крок — це трошки “стрибок вище голови”. Бог завжди подає руку, якщо ми приймемо рішення стрибнути».

Ченців частенько запитують, мовляв, як ви так живете. А вони знаєш що відповідають?! Те, чим зайнятий монах, має турбувати кожного християнина. Просто для монаха це пріоритет: «Основна задача віруючої людини — обо́жнення, примирення з Богом через покаяння. Щодня Господь дає нам тисячу прикладів нашого гріха. У кожен момент часу совість показує наші недосконалості. Відповідно, в кожен момент часу потрібно над цим працювати. І молитися Богові, щоб Він допоміг гріх подолати». Просто в миру, розвиває думку співрозмовник, легше втікти від відповідальності.

А так — у кожного з нас свій монастир. Тобто обмежений набір життєвих локацій та обов’язків. І живемо по-справжньому ми лише там, де можемо себе проявити.

Для мене локації — робота, дім, метро, квартира кращої подруги. Хоча іноді в метушні днів здається, що під ногами цілий Київ. А у монаха — чотири гектари території обителі. Й на цій землі, розташованій на невеликому й живописному Нещерівському пагорбі, безліч усього.

Є храм — центр життя, є братські корпуси, трапезна, два городи, розкішний сад, квітник, гостьовий будиночок, притулок для котів, цвинтар, пасіка, галявина, декілька підсобних приміщень, каплиця та можливість проживати життя у притаманному людині ритмі.

Багатство — от же воно, виявляється. Бери та бережи.

Устав — якір для монаха

…а без зводу правил монастир може вважатися не більш ніж гуртожитком за інтересами. Навіть у такій юній обителі, як Нещерівська (їй трохи більше десяти років), устав — на першому місці.

Мета будь-яких правил, розповідають тут, це організація «внутрішньої людини», адже внутрішнє залежить від зовнішнього. Один із братів, приміром, аби налаштуватися на потрібний розпорядок, регулярно розкладає все по поличках у своїй келії. Видно, недарма писав Екзюпері про «наведення ладу на власній планеті». Монахи кажуть, що прагнення до гармонії — це туга за Богом, Який Сам і є гармонією. 

Монастирські послухи

Той самий брат зазначає, що дисципліна розкриває всі внутрішні проблеми. Де тисне, там і шукай.

Ми були з братією на городі, розмовляли, а вони тим часом копали картоплю. Коли я запропонувала допомогу в сортуванні клубнів, вони відповіли, що на це слід брати благословіння в ігумена. Невже не можна просто допомогти? «Ні, — відповів брат. — Не я тут відповідальний. Не мені й вирішувати». Стою й не наважуюся до картоплі доторкнутися.

Ігумен дає благословіння. Зітхаю з полегшенням. Із благословінням простіше: знаєш, що все йде як слід, по волі Божій. Ціна такого вмиротворення — повний послух ігумену, духівнику. Раніше я б поторгувалася. Тепер уже ні. Ціна адекватна.

Послухи займають майже весь час монаха, за винятком служб і молитовного правила; робота видається двічі на день — після сніданку та по обіді. Розподіляють задачі старші за тим чи іншим послухом. Відповідальний за город, приміром, дає доручення всім, кого благословили працювати на грядках. Якщо потрібно взяти позачергове благословіння — хоча б на допомогу гості з Києва, — запитують ігумена.

Ігумен🙂

Але я, взагалі-то, хочу збирати картоплю тоді, коли хочу. Люди творчих професій у принципі звикли покладатися на власну думку. А монахи обачні: «Часто сприйняття виявляється хибним. Довіряти можна тільки Богові. У чернецтві важливо відкривати помисли духівнику. Духівник спостерігає за моїми установками та коригує їх. А раптом я якусь єресь кажу? Духівник — людина досвідчена, й ти покладаєшся на його волю».

Отже, порівняно з нами, мирянами, монахи мають почуватися як у в’язниці. Проте вони виглядають вільнішими від нас. Бо якщо прийняти правила, то життя наповнюється усвідомленістю та розміреністю. «Бар’єри» перетворюються на розумну огорожу, всередині якої — глибина: «Монах дає Богові обітницю: я залишаюся в цьому монастирі, я приймаю духівника, це мій дім, тут я помру, й на цьому кладовищі мене поховають. Цим ми “заякорилися”. І своєю обіцянкою не рушити з місця ми даємо Богові можливість діяти в нас».

Що ближчий предмет, то більше помітно деталей. В одній із картопляних лунок натрапили на польову мишу. Маленьку й милу. Хвіст і задні лапки — довжелезні. Вона зовсім ще малеча, навіть очка не повністю розкриті. На руки йде, в долоні носиком ткнеться.

У монастирі дивовижним чином з’являється час і бажання придивлятися до дрібниць. Життя відчувається правильним, простим і барвистим, як осіннє яблуко з пишного монастирського саду: воно блищить, налите, соковите й міцне, й переливається напівтонами, від ніжно-жовтого до бордового. Відкусуєш — дзвінко звучить. Смачно. 

Глядіть, як добре і як любо

…коли брати живуть укупі. Так співається у Псалмі 132, й точно те саме відповість будь-який брат про свої пріоритети.

На ділі, звісно, різне буває — коли родина складається не зі святих, нюансів не уникнути. Побут в обителі гуртожитного типу якраз родинний (нещерівці орієнтуються на монастирі Святої Гори Афон). А оскільки монахи вважають людські стосунки проекцією стосунків із Господом, відповідальність зростає: «Шлюб — це ворота для Бога у життя людини. Як і постриг. Аби дійти до образу, закладеного в нас Богом, потрібно щось у собі змінити. Відносини в родині завжди вказують на те, що потрібно виправити. І є два шляхи — або каятись, або казати, що “не я винен, а він”».

Так що брат для брата — «лакмус гріха». Ченці в принципі впевнені, що духовне життя можливе тільки у взаємодії з іншими. А спілкування з людьми неминуче «обточує». 

 
Насельники Нещерівської обителі

Іще кажуть, що Бог дивним чином «підганяє» братів один під одного, не зводить людей у монастирі випадково. Навіть мирські професії стають у пригоді в господарстві конкретної обителі. Щоправда, тим же філософам доводиться важкувато, бо вони завжди знають, як краще, й готові активно розповідати про це іншим, на прохання чи без. Іншим доводиться, звісно ж, терпіти.

Так що поділилися зі мною й таким рецептом: «Якщо починаєш повчати ближнього, то нібито постаєш між грішником і Богом. А хто давав тобі такі повноваження? Треба цього грішного ближнього просто любити». Дай Боже навчитися.

Братія живуть у келіях по одному. Деякі мають домашніх тварин. Є коти. І навіть павук. Друзів у монахів не прийнято заводити, проте тварин можна. І тим не менше в монастирі немає самотності. Об’єднують і спільний побут, і розпорядок, і спільні цілі. А якщо хочеться усамітнитися, можна побути в келії у вільний час, наприклад, увечері.

Братія Нещерівського монастиря

Один брат розповідає, що в монастирі абсолютна тиша і споглядальна атмосфера. Другий, незалежно від першого, запевняє: тиші тут немає — безліч подій відбувається, роздумувати на «екзистенційній» лавці, що стоїть позаду саду та відкриває вид кілометрів на сорок довкола, ні́коли. Проте в декого з братів є бінокль, і зі «споглядальної» лавочки вони дивляться на Київ, який звідси виглядає далекою й чужою грядою багатоповерхівок на горизонті.

В обителі багато неба, яке куполом накриває пагорб. Воно тут важливіше від міських горизонтів.

Один із чернечих послухів — молитва за весь світ. Тому навіть у нічний час знаходиться робота: погодинно, по черзі братія за ніч прочитує весь Псалтир. Ми в цей час безтурботно спимо — в гостьовому будиночку або в Києвах наших, і сняться нам мирні сни, приміром, про знайомство з польовими мишами. І картопля монастирська. 

Місце вслухатися й чути

…усе, що відбувається всередині, — ось що таке монастир. Буття тут очищене від зайвих, метушливих і мудрованих вчинків. Тому час, проведений тут, видається справжнім і правильним.

Ось служба й молитва, ось їжа, ось робота, ось чай, ось діалог. Мобільний інтернет на смартфоні майже не ловить, і я молюся, щоби він продовжував не ловити до повернення в Київ. Хоча й боюся за дві доби зовсім відірватися від реальності. «Від якої реальності?» — уточнює брат.

Свого першого нещерівського ранку я прокинулася рано в кімнатці монастирського гостьового будинку. Це глиняна хатка з низькою стелею, затишна, облаштована. Полунощниця о сьомій, до храма 5-10 хвилин ходу, треба збиратися. Я була сама. Храм і корпуси — на пагорбі, за стіною лісу. Хатинка просто під горою. Напередодні не спала допізна, до того ж сюди мене вели потемки, тому сонно не пам’ятаю, куди йти. 

З ґанку виходжу просто на розвилку. Прохолодно. В один бік дорога вздовж лісу і в інший також. Храму не видно нізвідки, куди прямувати — незрозуміло. За п’ять сьома. Обираю праворуч, але за відчуттями — віддаляюся від монастиря. Обертаюсь метрів за чотириста: дійсно, купол видніється далеченько на горі.

Аж раптом на пригорку бачу високу чернечу фігуру. Це точно брат, відповідальний за будиночок, прийшов перевірити, де я та як: більше йому тут нічого робити за хвилину до служби. Фігура ченця — над хатинкою, він піднімається просто вгору. Пригадую, як напередодні він розповідав про коротку стежку не в зручний обхід, а навпростець через ліс. 

Хоча він мене не побачив, але з’явився як чудесний провідник. І я впевнено йду на нещерівську полунощницю о цій цікавій сьомій ранку путівцем між лісочком і городами. Простую в гору, до монастирських яблунь і храму. І ловлю сонце в зеленому безбережжі галявин.

А ще того дня був обід; гості їдять окремо від братії, трохи пізніше. Я за столиком сама, пригощаюся смачним наваристим супом. На кухні шурхотять послушники. В самій трапезній начебто нікого. Аж раптом зліва від тарілки з’являється металевий кухлик, у якому пакетик чаю та окріп. Поки я доїм, чай якраз завариться й трохи вихолоне: можна буде пити. Хто його сюди поставив і коли — не помітила.

Тиха, непоказна та своєчасна турбота — ми ж із тобою знаємо, Чий це почерк. І мені давно вже ніде не було так добре, як тут.

***

P.S. А це фільм про Нещерівський монастир. Він називається «Тиша» й розповідає про один день із життя обителі в її природних звуках (режисер: монах Анастасій (Корсанюк), оператори: Олександр Сак, Олексій Сак, Олександр Чорний): 

Авторка дякує за можливість доторкнутися до монастирського життя й за допомогу в написанні тексту братії Спасо-Преображенського Нещерівського монастиря, а також священникові Іоанну Коржуку.

Фото: монах Анастасій (Корсанюк), Віктор Кушнір, Сергій Рижков, Єгор Яшин; власне фото авторки

Ірина Гринюк, журнал "Отрок"