Мої нові друзі

Сонячного осіннього дня ми потрапили у місце, де 200 дитячих оченят чекають на ласку, тепло і родину. У місце, де розумієш, що більшість наших «життєвих проблем» ніщо, де фраза «руки, ноги є — зобов'язаний бути щасливим» набуває яскравого сенсу. Цюрупинський дитячий будинок-інтернат — це єдиний в Украї ні заклад, де навчаються та лікуються діти з надзвичайно складними формами інвалідності. Проте, не зважаючи на фізичні вади, вони не втрачають життєвої сили, надії і віри у краще. Вони змагаються з хворобою, суспільством, самотністю, змагаються з надзвичайною наполегливістю і досягають вершин!

Діти займають призові місця на параолімпійських іграх, грають в футбол, пишуть вірші, співають і навіть танцюють, у кожного з них є свій талант. А які прекрасні картини, намальовані юними художниками, прикрашають стіни інтернату. Нам, уже дорослим і самостійним, є чого повчитися у цих дітлахів.

Я вперше переступила поріг Цюрупинського дитячого будинку, але точно знаю, що не в останнє! Знайомство з інтернатом розпочалося з передачі частини подарунків-нагород від BMW-клубу (акція проводилася у травні 2008 року) та бесіди з Тетяною Григорівною та Алевтиною Василівною. Директор та завуч, дві мами, які переймаються добробутом і долею діточок, намагаються дістати, зробити, організувати все як найкраще, щоб діти відчували домашнє тепло і затишок, могли розвивати свої здібності, навчатися, долати складнощі і готуватися до дорослого життя. Потреб, бажань та планів завжди багато. Найбільшою проблемою на сьогоднішній день є те, що місцева влада намагається забрати в інтерната приміщення школи, яке пристосовано для навчання дітей-інвалідів. «Їй вже 40 років, а остання перевірка виявила, що згідно з документами школа не має статусу освітнього закладу і не значиться в переліку освітніх закладів».

День, нібито так мало часу, але скільки нових знайомих і друзів, вражень і розповідей, посмішок і пригортань. Ми з цікавістю слухали коротенькі літні історі§, які з захопленням розповідали дівчатка 9 групи: «Я ї здила у дитячий табір...», а «я ходила на річку», «я ї здила на море», а «мене батьки забирали додому». Після обіду ми розділилися на три команди, адже хотілося встигнути все і пої хати з дітлахами на екскурсію в Херсон, і провести час на відкритому повітрі, і погратися з наймолодшими.

Пої здки і прогулянки завжди приносять дітям радість, адже інтернат закритого типу. Ми весело провели час на березі річки: знайомилася, спілкувалися, грали в футбол, влаштували невеличку фотосесію, милувалися краєвидом і навіть покаталися на гойдалці. Які ж це цілеспрямовані, відкриті, дружелюбні та мужні діти. Встигла познайомитися зі спортсменкою легкоатлеткою, яка маючи, вади рук, займається бігом на короткі дистанції з чемпіоном області по грі в шашки, чемпіонкою по плаванню... Назад всі поверталися трохи стомлені, але радісні і усміхнені, з новими друзями.

Півгодини відпочинку-бесіди з дитячим психологом, після якої ми завітали до дітей 4-го профілю. Це діти не тільки з фізичними вадами, але і зі складними розумовими відхиленнями. Вони зустріли нас теплими обіймами і посмішками, ласкаві і ніжні, теж так прагнуть спілкування. Нас вразили витвори маленького німого дизайнера, зроблені без голок і ножиць, з клаптиків тканини.

Мій новий друг, Кирило, влаштував мені маленьку екскурсію по дитячому будинку, показав кімнати, ї дальню, комп'ютерний клас, в якому, нажаль, працюють тільки 4 комп'ютери. А ще розповів, що кожні вихідні вони влаштовують дискотеку у актовому залі і сьогодні ми обов'язково повинні на не§ завітати. Одразу згадалося дитинство і шкільні дискотеки, юні діджеї вправно міняли диски, а ми спостерігали за веселими танцями дітвори.

Ще мить, ..прощання і ми вже ї демо до Києва. Почуття, неможливо передати словами. Хочеться знову повернутися!

Я не вперше спілкуюся з такими дітьми і з кожним разом все більше і більше впевнююся, що обділені не вони, а ми. Ми ззовні здорові і сильні, але нам бракує ї хньої відкритості, щирості, мужності, добра і душевної краси.

Альона Ганзенко