Новости

Мій перший досвід волонтерства

Мій перший досвід волонтерства

29 апреля 2013

Ще рік тому я навіть не розуміла хто такі волонтери, а про те, що в мене з’явиться бажання стати одним із них, то не повірила б.

Ми з подругою пішли в Іонинський монастир на «молодіжку», по закінченню якої організатори робили оголошення про допомогу людям... Щось зачепило, але «це не для мого ритму життя», — промайнуло в голові. Робота, відрядження, кар’єра, особисте життя, танці, друзі і т. д. Зовсім скоро, за короткий час моє життя кардинально змінилось, всі «ритми мого життя» кудись зникли, і залишившись наодинці з Господом Богом, Він відкрив мені моє серце. І тут я згадала про ті оголошення, зайшла на сайт «Молодість НЕ байдужа!», і відразу чомусь зрозуміла, що хочу навідати хворих дітей в онкологічному центрі.

Упродовж місяця пробувала зв’язатись з координатором Володимиром, але розпочати добру справу постійно заважали якісь обставини «непереборної сили», і ось нарешті цей довгоочікуваний понеділок настав. Я дуже хвилювалась, не розуміючи, що саме потрібно робити, як себе вести і чим взагалі я можу допомогти тяжко хворим маленьким дітям.

Дочекавшись всіх інших, вже досвідчених волонтерів і священика, ми зайшли в лікарню. Оскільки це був пансіонат для тимчасового перебування хворих, в той день там було зовсім небагато дітей. До нас вийшло двоє хлопчиків і одна дівчинка — підлітки. В коридорі стояв настільний футбол, в який ми всі по черзі почали грати, через якийсь час з однієї із кімнат вийшов маленький хлопчик, років 7. Він був дуже сумний, на пропозицію приєднатись до нас відмовився і знову зайшов до своєї палати. Дві години спілкування закінчились, попрощавшись з дітьми, ми з моїм другом волонтером-початківцем почали обмінюватись враженнями.

Мої почуття були неоднозначними, чомусь відчувши дискомфорт, якийсь час не розуміла, що я тут роблю і чи можу щось корисного зробити в цій справі, всіх тих дітей мені було шкода, я з болем в серці дивилась на них і їхніх батьків. Проте вже тоді вирішила, що наступного понеділка повернусь обов’язково.

Через тиждень знову прийшла. Вже при зустрічі з волонтерами було спокійніше і комфортніше, ніж минулого разу. Коли ми зайшли у відділення, то побачили зовсім маленьких діточок, деякі з них відразу йшли на контакт, деякі сиділи біля мам, проте всі вони оживилися і навіть самі пропонували грати з ними в ігри. Скажу відверто, грати в ігри з дітьми мені поки не дуже вдається, а от спілкуватись з дітлахами мені подобається. Не розуміючи, з чого почати, стояла і спостерігала, проте наш координатор відразу запропонував зайти мені в кімнату до одного хлопчика.

Зайшовши в палату, я впізнала того 7-річного хлопчика, який минулого разу не дуже хотів з нами спілкуватись. Він знову сидів сумний і на контакт йшов неохоче, проте розказав, що вже довго сидить на сайті «Однокласники», з маминої сторінки пише всім повідомлення, але йому ніхто не відповідає. В цей час мені так захотілось його обійняти і подарувати йому хоч якусь радість. Після того, як він показав свого брата і я сказала, що вони дуже схожі, він вперше посміхнувся, ця посмішка змінила всі мої враження, таких дитячих посмішок мені не вдавалося бачити, вона пройняла мене своєю справжністю і якимось неймовірним теплом. Все — контакт є, ми почали з ним спілкуватись, як давні друзі.

Ілля розказав про те, що він любить брата, пишається ним, що він сам займався карате, хоча тепер вже добре розуміє, спортом він більше займатися не може. А на питання, ким він хоче бути в дорослому житті, сказав, що лікарем або депутатом. Пояснивши йому, що депутатом можна бути не довго, і що це не професія, він відразу вирішив, що буде лікарем, а на запитання, чому саме лікарем, Ілля зробив паузу, його обличчя стало по-дорослому серйозне і з повною відповідальністю в очах, якої ви не побачите в жодного депутата, він сказав: «Тому що вони рятують життя.....». Щось всередині защеміло, і я усвідомила свою нікчемність та зрозуміла, що там за межами цих стін, ми зовсім не знаємо, що таке боротьба, що таке справжнє життя, на відміну від цього маленького хлопчика, який вже в повній мірі пізнав його складність і цінність.

Ілля нарешті погодився на прогулянку в коридорі і ми без перестану говорили з ним на різні теми, починаючи від розповідей про поїздки до дідуся і поїдання забороненого морозива, ми піднімали й дуже серйозні життєві теми. В нас з ним виявилось багато чого спільного, і за довгий час відродились спогади, що в мене теж колись було дитинство таке ж схоже...

Дві години минули швидко, мені зовсім не хотілось прощатись з Іллею, бо такого позитиву я не отримувала вже давно. Здавалось, що це ми б мали приносити щось радісне цим дітям, а виявляється, що саме від них можна отримати «шматочок щастя».

Що я відчувала і з якими емоціями вийшла, дуже важко описати, але можу сказати, що так по-справжньому і відверто не було вже давно. Та дитина випромінює неймовірне тепло і просто щиро любить життя.

Паїсій Святогорець сказав, що коли він побачив батька з маленькою дитиною-інвалідом у візочку, то підійшов до дитини і сказав їй: «Ти знаєш, що ти ангел», а батькові додав, що йому випала велика честь доглядати за ангелом.

Я теж побачила багато ангелів, а з одним із них мені навіть випала честь поспілкуватись.

Не знаю, чи стану я волонтером, але поки моє серця прагне допомогти тим, хто в цьому має потребу, буду намагатись робити все, на що Господь Бог дасть мені сили...

Ксенія Волгусова



Просьбы о помощи

Анонсы