Новости

Коли час оживає і надихає…

Коли час оживає і надихає…

28 ноября 2014

На нашій землі, яка історично була колискою і центром східнослов’янської православної цивілізації, є чимало не лише великих, але й маленьких міст та сіл, які зберігають у собі історію краю, пам’ятки старовини. 

Вже 4-й рік поспіль в кінці червня наш клуб історичної реконструкції «Вевериця» приїздить до села Пересопниця, що під Рівним, та бере участь у місцевому історичному фестивалі… Чому саме це місце ? Літописна Пересопниця є знаковим місцем для української матеріальної та духовної культури. Ще у часи формування Київської держави, тут, на Погорині, було кілька слов’янських городищ, рештки яких можна побачити і зараз. У княжу добу місто було центром удільного князівства. Саме тут 454 роки тому була надрукована українська першокнига – Пересопницьке Євангеліє. 

 

    Минулого року фестиваль у кінці червня отримав сталу назву «Русь Пересопницька» і під нею мав проводитися і 2014 року. Минулі роки у заході брав участь переважно наш історичний клуб «Вевериця», а також клуб історичної реконструкції «Поросся». Звичайно, що історичний фестиваль є повноцінним, якщо у ньому бере участь така кількість реконструкторів, за якої можна повноцінно відтворити шматок життя тієї чи іншої історичної епохи. Тому цього року ми ставили своїм завданням зробити цей захід дійсно таким, яким має бути фестиваль «живої історії». Звичайно ж, з огляду на ситуацію в країні, організовувати подібні речі доволі складно. Причому труднощі полягали не лише із фінансуванням. Проблема полягала і в тому, що представники більшості реконструкторів Росії та Білорусі боялися, чи просто не хотіли їхати в Україну. Крім того була ще і проблема морального вибору. Адже під час війни, коли гинуть наші співвітчизники, сама атмосфера вносить зміни у проведення заходів. Тому формат фестивалю містив мінімальну кількість розважальних моментів.

Так чи інакше, але представники 5 історичних клубів приїхали до нас у Пересопницю, щоб знову 3 дні це місце пожило тим життям, яким воно імовірно жило у 12 та 13 століттях. Знаковим було і те, що крім представників Києва, Білгорода-Дністровського та Білої Церкви серед нас була і мешканка Самари. Таким чином, хоча фестиваль і не вийшов міжнародним, проте, на відміну навіть від такого великого заходу як «Билини стародавнього Києва» у «Парку Київська Русь», у нашому дійстві були задіяні не лише громадяни України. Тому деяким, для того щоб дістатися на фестиваль, доводилося долати сотні, а то і тисячі кілометрів.

Перші дні фестивалю відводилися для самих реконструкторів, аби вони розклали свої речі, «перевтілилися» у своїх персонажів, розставили намети і пожили певний час «у шкірі» людей середньовіччя. І справді, навколо нас лише лінії електропередачі, асфальтована доріжка та сучасна будівля культурно-археологічного центру  нагадували нам про сучасність. Широкі поля, русло річки, пагорби на горизонті, ліски та лісосмуги – все це прекрасно гармоніювало з відтворенням життя людини у ті давні часи. Впродовж цих «закритих» днів навколо реконструйованої боярської садиби протікало життя «військового табору» та мирного поселення. Тут працювала пічка, випікалися пироги, готувалися страви із продуктів, доступних у 13 столітті, майстри-ремісники показували як потрібно в’язати шкарпетки історичним способом, робити глечики, чашки та інший посуд. 

Взагалі, серед людей у «Русі» вже кілька років відбувся більш-менш чіткий розподіл між тими, хто хоче займатися «живою історією», тобто власне реконструкцією життя давніх людей, і тим, для кого на першому місці стоїть історичне фехтування як спорт. Проте, навіть серед власне реконструкторів, не існує якогось єдиного мотиву, який змушує їх займатися цією справою. Кожен бачить у цьому щось своє. Саме тому, відповідно до своїх схильностей і уподобань, кожен обирає, кого саме він реконструює, чи то воїн, чи то гончар, музикант чи коваль. Знову ж таки, кожен по-своєму бачить мету реконструкції. Наприклад для мене, як людини, яка починала не з толкіністського рольового руху, а з поєднання історичного фехтування зі стилізацією, яка звикла до частих показових заходів, історична реконструкція має тісний зв’язок із просвітницькою діяльністю. Так чи інакше, хоч часто туристи і задають реконструкторам недоречні питання, та своєю поведінкою завдають їм клопоту, проте і серед останніх є чимало таких, хто вважає, що проводити фестиваль потрібно не лише для самих себе, але і для глядачів. 

У суботу та неділю Пересопницю відвідали туристичні групи зі Львова та Києва. У ці дні між історичним військовим табором та заборолами відбувалися найрізноманітніші заходи, найцікавішими з яких були майстер-класи, конкурс костюма, турніри у номінації «щит-меч», а також імпровізований штурм ділянки фортечної стіни. Крім того, проводилися різні варіанти масових боїв, зокрема бій на містку, а також «Бій за князя». Усі ці бої були об’єднані єдиною сюжетною лінією, а саме міжусобна боротьба руських князів за владу над Пересопницею у другій половині 12 століття. На жаль, відсутність коментатора з числа реконструкторів не дала можливості донести задум до глядачів, проте, хоча б серед самих учасників, була відпрацьована сама схема, яка буде розвинена у наступних роках. 

В цілому захід відбувався як культурно-патріотичне дійство, яке мало зацікавити глядачів у вивченні історії рідного краю та збудити відчуття національної єдності, якого, на жаль, не всім вистачає у цей нелегкий для країни час.

Вечір суботи, який зазвичай час бенкету, за спільним столом ми віддавали останню данину шани і поминали нашого одноклубника Олега Ковалишина, який, забезпечуючи мир у нашій країні, загинув 23 травня під селом Карлівкою. Він, уродженець міста Артемівськ, що на Донеччині, став добровольцем батальйону «Донбас» ще у квітні 2014 року. У день своєї загибелі, він разом із іншими військовими забезпечував охорону виборчої дільниці у Карлівці. Там вони потрапили під обстріл сепаратистів, героїчно захищалися, проте Олег отримав два поранення від уламків підствольної гранати, після чого через деякий час зв’язок із ним обірвався. Його побратими бачили його останній раз у будівлі, де і вели бій. Всі факти, які вдалося отримати з першоджерел із зони АТО свідчать про те, що Олег все ж таки загинув. Його приклад може лише підтвердити думку про те, що Бог спершу забирає до себе кращих людей. Олег Ковалишин був не лише реконструктором, автором величезної кількості статей на «Вікіпедії», науковцем, але і доброю, чуйною, ласкавою людиною, товаришем, який завжди допоможе. Його знало чимало людей з руху, в якому він перебував ще від початку 2000-х років. Тому його трагічна загибель стала ударом не лише для родини Олега, але і для багатьох інших. Тому можна говорити про те, що його смерть стала для багатьох певним приводом задуматися над такими питаннями «для чого я живу ?», «чи правильно я живу ?», «чи роблю я все по-християнськи?», «де опинюся я в день Страшного суду?». Також пригадуються рядки з молитви святого Іоанна Дамаскіна : «Просвети очи мои, Христе Боже, да не когда усну в смерть». Його загибель має також навчити нас цінувати своїх ближніх не лише після їх смерті, але і за життя. Можна сказати, що «Русь Пересопницьку – 2014» ми присвятили Олегові Ковалишину, його світлій пам’яті, яку ми вшановували ввечорі в суботу. 

Сподіваюся, що у майбутньому нам не доведеться поминати наших друзів і колег на подібних фестивалях. Сподіваюся, що клуб історичної реконструкції «Вевериці» наступного року буде організовувати фестиваль «Русь Пересопницька-2015» вже у мирний час. Хочеться вірити, що ті жахливі події на сході України, які сколихнули увесь світ, скоро минуть і народи повернуться до мирного життя. Дай Боже, аби так і сталося.

 Юрій Міщенко



Просьбы о помощи

01014 (для стран СНГ 252014) Украина, г. Киев,
ул. Тимирязевская 1, Свято-Троицкий Ионинский монастырь
email: miloserdie@ukr.net
христианство.ру Rambler's Top100 На главную | Написать письмо