Новости

Середовище, вільне від звинувачень, або чому український лікар приховує свої помилки?

Середовище, вільне від звинувачень, або чому український лікар приховує свої помилки?

13 апреля 2019

У нашій системі охорони здоров’я — багато «підводних каменів», котрі заважають молодим українським лікарям досягти такої самої ефективності, як у фахівців із країн з високорозвиненою медициною. Аби усунути їх зі шляху розвитку, потрібно зрозуміти, що саме стоїть на заваді.

 

Останнім часом точиться багато розмов про те, яка система охорони здоров’я найкраща і чи не помилилися ми у виборі шляху розбудови нашої. Мені доводилося стажуватися в багатьох країнах — тільки в США побував 15 разів. Згідно з рейтингами найефективнішими вважаються системи охорони здоров’я Німеччини, Ізраїлю, Франції, Австрії, Сінгапуру, Гонконгу. Хоча, на мою думку, це топові системи. Але в усіх цих країнах для оцінки роботи системи охорони здоров’я важливе значення має співвідношення ціни і якості.

До речі, досвід медиків США в цьому плані не найкращий. Звичайно, там страхова система працює як годинник, у лікарнях — фантастичне медичне обладнання, супертехнології, неперевершений комфорт, але близько 40-50 млн громадян не мають страховки. Реформи президента Барака Обами якраз і були спрямовані на узгодження якості та ціни, тобто на доступність медицини. Але змінити систему не вдалося.

Проте є у світі й соціально спрямовані системи охорони здоров’я. Наприклад, в Австрії 98% населення мають медичний страховий поліс, за яким малозабезпечені сплачують усього 60 Євро на місяць. Тим не менше, австрійські лікарі працюють не гірше, ніж американські, населення задоволене рівнем допомоги та довіряє медикам. Лікар, який керував моєю практикою в Австрії, говорив: «Зараз нам стало трохи складніше, а був час, коли довіра пацієнтів становила 100%, і ми не знали, що таке судові позови».

Я намагався визначити, що об’єднує всі вказані системи. Як на мене, то це підхід до обслуговування пацієнтів: десь його називають паціенто-, десь клієнто-, десь сімейноорієнтованим. Головне — розуміння того, що всі процеси на всіх рівнях системи охорони здоров’я повинні «крутитися» навколо людини, котра потребує медичної допомоги. А фінанси слід спрямовувати на професійний сервіс, доступність, впровадження новітніх технологій. У цьому й полягає головна відмінність української, навіть частково реформованої, системи охорони здоров’я та головний її недолік. Медичне забезпечення й логістика залишаються на тому самому рівні, що і 20-30 років тому, ми не в змозі досягти технологічного прогресу. Є, звісно, окремі «зірки» — прекрасні клініки та лікарі, але в цілому система все ще не працює так, як могла б.

При цьому система складається з окремих людей, котрі її змінюють завдяки особистому розвитку. І тут я хотів би, спираючись винятково на власний досвід, виділити три основні проблеми молодих українських лікарів, яким належить реформувати медицину.

Коли я зустрічаюся з молодими медиками, завжди прошу підняти руки тих, хто володіє англійською мовою на професійному рівні. Як правило, в аудиторії таких виявляється 3-4 особи. І це — перша проблема. Незнання англійської мови суттєво перешкоджає виведенню системи на високий рівень, скільки грошей не інвестували б у медустанову та персонал. Сьогодні неможливо бути висококваліфікованим лікарем, не маючи змоги спілкуватися із зарубіжними колегами на рівних. Наприклад, однією з кращих медичних систем вважається ізраїльська. Так от навчання медиків у вишах там ведеться тільки англійською.

Особисто я почав вивчати англійську, точніше, був змушений опанувати її на належному рівні, після 30 років. В 1990-х роках в Україні спостерігали дуже високий рівень дитячої смертності. І тоді в Харкові збудували новітню в усіх сенсах дитячу лікарню (сьогодні це Харківський міський перинатальний центр), перед колективом якої поставили зав­дання — суттєво знизити рівень смертності новонароджених. Я працював у цьому закладі завідувачем реанімаційного відділення і був «найдосвідченішим» лікарем у молодому колективі, бо 18 із 19 медсестер щойно випустилися із коледжу, й тільки 1 із 6 лікарів мав досвід роботи в реанімації новонароджених — інші тільки-но закінчили інтернатуру. Ми повинні були створити стандарти лікувальних заходів, здебільшого реанімаційних. Уся команда працювала цілодобово, ми були на межі нервового зриву, особливо коли батьки висували претензії: ви ж обіцяли врятувати! Крім того, нас атакували нескінченні комісії, ми боялися юридичних наслідків…

Одного разу я прийшов до психолога в повному розпачі. Що робити: троє професорів-консультантів дають різні рекомендації, у книгах написано взагалі геть інше, а відповідати за дитину доведеться нам. «Подивіться в міжнародні протоколи, скористайтеся вже напрацьованим досвідом, порадами кращих світових неонатологів!» — порадив психолог. Інтернету тоді ще не було, і я розгубився, оскільки не володів іноземною мовою настільки добре. «То вчіть!» — почув у відповідь.

І я зайнявся поглибленим вивченням англійської. Придбав неймовірно дорогу на ті часи анг­ломовну книгу «Педіатрія», написану фахівцями США, — 1100 сторінок формату А4. Саме тоді було видано й американський посібник з неонатології за редакцією Леонарда Гомелли, яким ми й скористалися. І завдяки міжнародним рекомендаціям, незважаючи на те що вони суперечили всім українським вимогам, ми зуміли подолати високу летальність новонароджених у нашому відділенні.

Сьогодні неможливо працювати на належному рівні, не володіючи сучасними знаннями. І поки ми цю освітню проблему не вирішимо, майбутнього в реформованої української медицини не буде.

Інша проблема сучасних українських медиків полягає у втраті двох дуже важливих моментів: шанобливого ставлення один до одного і колегіальності у вирішенні складних проблем. Коли я був студентом, працював санітаром і медбратом у лікарні швидкої допомоги, мій учитель, наставник і керівник Віталій Екзархов — лікар від Бога, вчив нас насамперед поважати один одного. Я досі вдячний йому за це. Коли до нас у відділення приходив працювати новий медик, ми поспішали познайомитися і потоваришувати з ним, допомагали освоїтися в колективі, а старші колеги передавали свій досвід, навички, вміння. Стосунки між медичними працівниками були дуже теплими. А зараз ми стали один для одного конкурентами, і це дуже заважає працювати. Як представник первинної ланки з досвіду знаю, що коли у складних випадках направляємо свого пацієнта в стаціонар, деякі колеги не те що не бажають вислухати нас, аби спільно вирішити проблему хворого, а навіть виявляють зверхність, а то й вдаються до відвертих принижень. А хто, як не лікар первинної ланки, найліпше знає пацієнта?

І остання, украй негативна, я сказав би, навіть трагічна особливість нашого часу: суспільство вкрало в нас право на лікарську помилку. У запалі реклами, конкуренції, скарг і судових позовів, породжених комерційними стосунками з пацієнтами, ми почали забагато обіцяти їм і забули, що можемо не все. Ніхто в нашій професії не гарантуватиме 100-відсоткового результату, помиляються всі. Ми забули, що помилки потрібно аналізувати, виносити на світло, а не ховати в тінь. Зрештою вийшло, що з лікувального процесу випала аналітична система. Натомість за кордоном вона активно функціонує, там лікарі не приховують помилок, а навпаки, детально описують, що зробили не так, на якому етапі помилилися, до чого це призвело. Там до лікарської помилки ставляться інакше, не вважають її злочином. У них це називається blame-free environment — середовище, вільне від звинувачень, і тому лікар сміливо говорить про помилку. А винним його може визнати тільки суд, куди пацієнт чи його рідні мають право звернутися після службового розслідування. Ми ж боремося за клієнтів, обіцяючи їм захмарні результати. Але лікарі — не боги! Це треба розуміти і нам, і нашим пацієнтам, й разом прагнути виправити недоліки.

Я назвав не всі, але головні, на мою думку, проблеми перехідного періоду розвитку української системи охорони здоров’я. Сподіваюся: час і докладені кожним із нас зусилля дадуть змогу поліпшити ситуацію, що нині склалася у вітчизняній медицині.

Джерело



Просьбы о помощи

01014 (для стран СНГ 252014) Украина, г. Киев,
ул. Тимирязевская 1, Свято-Троицкий Ионинский монастырь
email: miloserdie@ukr.net
христианство.ру Rambler's Top100 На главную | Написать письмо