Новости

Ладижин змінює життя на «до» і «після»

Ладижин змінює життя на «до» і «після»

01 ноября 2019

28 вересня відбулась чергова поїздка молоді до Ладижинського інтернату… Саме того, де перебувають понад 130 дітей із найважчими діагнозами. 

Але давайте по порядку.

 

Коли я вперше почула про Ладижин, то рішення поїхати туди було рішучие, чітке, безповоротне. Хоча... Я не знала, чого очікувати, чим бути корисним, як себе поводити.

Ранок видався дійсно раннім: о 07:00 ми вже виїхали. Картинки за вікном змінювалися дуже швидко. У компанії чудових та світлих людей 5 годин дороги промайнули як 5 хвилин.

Чим ближче до місця, тим гіршими були дороги й мальовничішою природа. 

Ось ми й на місці

Тут три корпуси. Перший — з присмаком невеликої кількості надій. Тут діти, які частково, але реагують на цей світ. 

Вони повибігали, повиїздили на колясках, хтось повз на колінах, всі щось незрозуміле кричали. По емоціях я розуміла: вони радіють нам! 

Я подумала, що жодного разу не бачила, щоб хтось так радів іншим.

Другий і третій корпус був про те, що заставляє переосмислити життя навколо. 

Там були діти, яким чужий цей світ. Вони його не знають. Від слова зовсім. Лежать у ліжках з високими бильцями, щоб не випасти. 

Хтось не розуміє нічого, але рухається. Ні, ні... Не ходив, не говорив, не чув, просто рухався. Тобто перекочувався з одного боку ліжка на інший. 

Ці ліжка були рамкою їхнього Всесвіту. Світ для них існував лише у межах цих билець. 

Хтось із цих дітей міг заглянути пронизливо в очі. Цей погляд важко витримати. У ньому немає надій. 

Ви бачили колись очі без надій? Від такого погляду хочеться заховатися, втікати, але ти повинен залишитися. 

Були такі, які реагували на тебе. Ти був їм цікавий, як щось нове в їх маленькому світі. 

Світ інших обмежувався поглядом в одну точку на стіні. Уявляєте? Весь світ — це одна точка на стіні? А в когось — у вікні, і тим пощастило більше. 

Кожен волонтер знайшов своє непросте місце у Ладижині. Наші сильні хлопці виносили дітей з другого і третього корпусу надвір. Вони дихали повітрям, свіжим, справжнім. Бачили дерева, дорогу, природу. Дівчата возили їх на інвалідних візках.
Але важливо слідкувати, щоб ніхто не випав, це — найвідповідальніше.

Інші малювали з дітьми з першого корпусу.
Тут теж не все просто. Дуже мало тих, хто хоч трохи сприймає. Чимало діток розглядають фарбу як їжу чи іграшку. Важливо все контролювати.

Сергійко, що на інвалідній колясці, не ходить. Він гарно малює, знає, як звати кожного, знає, що на іконці, приклеєній на його візку — святі Костянтин і Єлена. Це подарунок батюшки. 
Він переклеює скотч, щоб не загубити. 

Рая не ходить теж. Однак вона більше за всіх знайома з цим світом. 
Вона часто допомагає нам зрозуміти дітей. Перекладає їхню мову на нашу. В її очах видніється радість у перемішку з образою. Вона пам’ятає, як приїздила мати. Спочатку частіше, потім менше, потім зовсім не приїздила. «Вона сказала, що я їй така не потрібна», — без емоцій, наче з прийняттям сказала Рая.

У Максима не виходить малювати так, щоб не зафарбовувати контури. Але він добре говорить, і йому дуже хочеться уваги. Завжди просить, щоб допомоги намалювати і потримати сканчик з водою. Йому так хочеться уваги!

Він багато посміхається і радіє малюнкам. Забрав їх з собою. Від’їхав на інвалідному візку по коридору, силует уже майже заховався у темряві. Але різко повернувся і гукає «Люда, чекай! Цей малюнок тобі, на згадку, давай ще підпишемо, щоб ти знала, що то від мене. Підпиши тут: М А К С».

Я забрала малюнок, і він був такий, як жодний із картинної галереї. З присмаком щирості. І викликав купу емоцій. Різних емоцій.

Світланка ходить, трохи говорить, багато сміється, коли нас бачить. Часто повторює, що до неї приїздить мама і провідує. Саме мамі вона малює малюнки, робить аплікації.

Світлані на вигляд близько 40 років, однак у душі їй 3 або 5 років. Вона виглядає щасливішою за будь кого з нас. Вміє радіти простим речам. Сонцю, людям, вихователям. Радіє, що скоро приїде мама. Радіє, що осінь кольорова, і вона на вулиці сьогодні. 

Дітям привозять завжди щось смачненьке наші волонтери. 
Ми їх годуємо. Але не всі можуть їсти. Деякі не здатні жувати.

Час сплив. Я не скажу, що швидко, але він вичерпався. Дійшов критичної точки годиннику. 
На нас чекає довга дорога додому. Ми всі вже сидимо в автобусі й вирушаємо.

Якийсь час кожен із нас у своїх думках. 
Ми поверталися трохи іншими, ніж приїхали сюди. Ми їхали з розумінням того, що ми дуже щасливі, але не завжди здатні зрозуміти рівень щастя у житті. 

Наш світ безмежний, безкрайній, неосяжний, живий, величезний.
Жити. Любити. Творити. На славу Бога і ближнього...

Як я вдячна Богові, що маю можливість допомогти, приїхати, просто бути. 
Наш світ — не одна точка у стіні. Ми маємо приїжджати до тих, у кого він такий. Маємо дивитись в очі чужому болю й полегшувати його хоч на мить. Хоч посмішкою. 

Діти з першого корпусу і їхні діалоги, очі тих, хто лежить за високими бильцями. Я ненавиджу тепер ці великі бильця. Багато думок, через край... 

І тільки легкі, чисті, рятуючі струни гітари повернули у реальність. «С причала рыбачил апостол Андрей, а Спаситель ходил по воде... И Андрей доставал из воды пескарей, а Спаситель погибших людей… 
Видишь там на горе возвышается крест…», — прозвучав чудовий голос волонтера Віталія. 

Частинка кожного з нас залишилася там, у Ладижині. І частинка Ладижина була в серці назавжди. 

Максим і Катерина Дятлова є організаторами поїздок. Я люблю їх за чіткість, раціональність, любов до того, що вони роблять. Всі їхні дії зі змістом. Вони для мене приклад великих справ простих людей у непростому ХХІ столітті. Їхньої турботи вистачає на всіх, і на нас у тому числі.

І пам’ятайте, доки наші серця відбивають чіткі ритми, змінюйте світ, в якому живете, хоча б навколо себе. Даруйте посмішки, краплину уваги і не бійтеся дивитися в очі чужому болю.

А що, якщо на секунду цього погляду, їх рівень болю зменшиться?

Всім добра вам, друзі.
Великого, щирого, живого.

Група допомоги Ладижинському інтернату - https://www.facebook.com/groups/1129365420545013/

Людмила Величко
 



Просьбы о помощи

01014 (для стран СНГ 252014) Украина, г. Киев,
ул. Тимирязевская 1, Свято-Троицкий Ионинский монастырь
email: miloserdie@ukr.net
христианство.ру Rambler's Top100 На главную | Написать письмо