Новости

Тест на людяність. Чому діти помирають на самоті?

Тест на людяність. Чому діти помирають на самоті?

23 июля 2020

 

У період масової паніки та високих ризиків «все закрити» і «нічого не дозволяти» в лікарнях на перший погляд здається виправданим. Якщо міркувати загалом і теоретично, то закритий доступ може бути хорошим способом продемонструвати турботу про пацієнтів.

Якщо бачити в людях лише тіла, що підлягають реанімуванню, то заборона — логічний крок. Але якщо визнавати, що люди, великі й маленькі, — це не лише набір кісток, м’язів, частин тіла та внутрішніх органів, то заборона бачитися і бути поруч варварськи нелюдяна.

Бути поруч — мало не єдиний шанс впоратися. Для пацієнтів, їхніх родичів та навіть для медиків. Адже присутність і підтримка можуть допомогти відділенням з доглядом в умовах нестачі та вигорання персоналу.

Київ. Реанімація прогресивної дитячої лікарні. 4-річний хлопчик «не пережив лікування інтенсивної хіміотерапії і пішов від нас минулої ночі», — пише його тітка в пості.

«Неділя. Години відвідування дитини в реанімації з 11 до 12 і з 16 до 17. Тому що карантин. Олена запізнилася до 11, оскільки без халата не можна, потрібно йти купувати в аптеку. «Як він?» «Стан стабільно важкий, весь час кличе маму».

Коли Олена зайшла в блок, ручки у Льоші були прив’язані, тому що катетер. Хлопчик відразу ж сказав, що він змерз і хоче повернутися на бік. Олена покликала медсестру, щоб та допомогла. Медсестра: «Так я ж його вночі повертала!» Зараз час вже скоро 12:00.

«Хочеш я заспіваю тобі пісеньку?» «Ні, хочу казку». «Гаразд, давай казку».

Олена розповідала казку і плескала Льошу по попі, вона знає, як він це любить, як це його заспокоює. Льоша вже почав заплющувати очі, а на обличчі з’явилася блаженна усмішка. Прийшла медсестра і сказала йти, вже час трохи за дванадцяту.

Всупереч викликам епідемії важливо пам’ятати про те, що пацієнт — це більше, ніж тіло

«Поплескайте його, будь ласка, по попі, це його заспокоює!»

Олену ще раз попросили, і вона пішла. Це була їхня остання зустріч. Вона не забуде цю зустріч ніколи.

Олена прийшла раніше 16, тому що було вже неможливо чекати. Хоча б просто дізнатися, як справи. Хлопчика вже підключили до апарату ШВЛ і ввели в медикаментозний сон. Звичайно, відразу захотілося до нього, але лікар сказала, що ви з іншого корпусу, можливо, ви принесете вірус, краще буде, якщо взагалі туди не ходити.

Увечері настала критична ситуація, подзвонили, сказали принести ще якісь ліки для серця. Звичайно, її знову не пустили.

Дзвонила періодично, щоб дізнатися, як він. В районі 23:00 повідомили, що стан критичний, 1% з 100%, що протримається до ранку. Так звичайно, вона все розуміє! Але чи можна до нього, поки він все-таки живий, будь ласка! Ні, не можна.

О кілька хвилин на першу Льоша пішов …"

Заборона — це найпростіший і найдешевший спосіб «піклуватися про пацієнтів». Весь період радянської влади і 25 років української незалежності доступ до відділень інтенсивної терапії (так офіційно називаються реанімації) був заборонений. Переважно з цих самих міркувань: санепіднагляду і ризиків занести інфекцію. Як і зараз.

Але практика показала, що замість безпеки закритість приносить безвідповідальність, розвиток внутрішньолікарняних інфекцій та багато болю — дітям і дорослим. Болю і провини від розлуки, від неможливості підтримувати і прощатися. Провини — від безсилля та самотності. На все життя.

І діти, і дорослі переживають великий стрес і часто сильно травматизуються від насильницької розлуки з тими, кого люблять, у медичному середовищі. Навіть для маленьких дітей неможливість бути поряд з мамою — зрада. А для батьків — травма провини. Сім'ям як тих, хто видужав, так і померлих пацієнтів потім ще довго доводиться працювати з цими травмами. Опитування відвідувачів дитячих реанімацій показало, що для 40% людей неможливість контактувати і доглядати за рідними була найболючішим і найпринизливішим моментом під час перебування в реанімації.

Якщо функціонери так переймаються тим, щоб пацієнти реанімації не заразилися короною від відвідувачів, що прийшли ззовні, то проста вимога — вдягнути одноразовий костюм і маску, дезінфікувати руки (а це, як правило, базові вимоги для входу в багатьох реанімаціях) має розв'язати дилеми епідеміологічних ризиків. Причому костюми й маски будуть працювати бар'єром як від вірусів всередині реанімації, так і від попадання вірусу ззовні в палати. Адже безліч хворих підхоплюють коронавірус саме в медустановах, а не приносять їх туди.

Всупереч викликам епідемії важливо пам’ятати про те, що пацієнт — це більше, ніж тіло. Це допоможе хоч трохи відкрити серце. А привідкрите серце — відчинити двері в реанімації. Тому що бути поруч у біді та підтримувати один одного — важливо: і в зціленні, і в смерті. 

Посібник для відвідувачів дитячих реанімацій «З дитиною в реанімації: що важливо знати» можна завантажити за посиланням. Більше інформації про те, як підтримати дітей і дорослих у критичних станах здоров’я або при втраті, можна знайти в «Зовсім не страшній книзі»

 

Анастасія Леухіна, Голова ГО «Горизонталі», викладач Київської школи економіки

 

 



Просьбы о помощи