Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

«З нас почалася війна»

«З нас почалася війна»

19 мая 2022

 

Велика Писарівка — селище Охтирського району, з якого видно Бєлгородську область. 

24 лютого зранку саме звідси почався наступ на Сумщину. О 4:20 прикордонники почули перші вибухи, а невдовзі російські військові зайшли в селище і рушили далі — на Тростянець і Охтирку. Попри те, що область вже понад місяць як звільнена від росіян, місцеві досі живуть із тривогою, що від людей, які раніше були рідними, може прилетіти снаряд.

Заїзд до Великої Писарівки — селища Охтирського району, що межує з Бєлгородською областю

 

«Це ж наші сусіди, 5 кілометрів!»

«Мені дзвонили з іншої вулиці, що війна почалася. Ой, не вірила! Казала: Це тобі приснилося, покинь, не лякай!. Я ніколи в житті не думала, що росіяни на нас нападуть. Це ж наші сусіди, 5 кілометрів! А тепер… ви подивіться на це все!» — місцева мешканка Надія проводить нас на руїни свого двору.

Там гучно кудкудакають кури, і, щоб ми відчули її розпач, жінка голосить.

Двір Надії схожий на звалище: купи цегли, побитий велосипед, дубові дошки, що раніше були воротами. Частина стін хати, вікна й дах забиті клейонкою. 

«Перший приліт до нас був 7 березня, другий, на Явдошки, — 14-го. Мій чоловік саме пішов давати їсти курям, я гріла в хаті їм воду. Від вибухової хвилі його аж закинуло в курник, він знепритомнів. Я думала, його там вбило. Чудом залишився живий. У сорочці народився, не інакше», — каже жінка.

Коли росіяни обстрілювали селище, Надія з онуком Сашком ховалася в хаті під столом — і, каже, добре, що не спускалися в погріб, бо його так завалило, що навіть не встигли дістати картоплю для посадки. 

Мешканка Писарівки Надія біля руїн свого двору

«Тут стояли клітки з кролями, і коли був приліт, їх аж підняло й розірвало. По всьому двору були… Собаку також вбило», — додає вона.

Пані Надія показує і колись затишний невеликий будиночок. Там вони давно не жили, лише час від часу збиралися святкувати дитячі дні народження. Глиняні стіни всередині облущені, стеля нависає над головою. На підлозі — колись улюблені, а тепер припалі пилом речі.

«Це ж близькі наші. Ми ж з ними завжди одне до одного в гості ходили, а тепер що? Навіщо вони прийшли нас вбивати? Брата я свого, напевно, більше ніколи не побачу. Він сюди не приїде, навіть як я помру».

За два місяці життя в руїнах помітно: Надія досі не прийняла того, що росіяни почали війну в Україні. За її сміливими висловами про те, що військові мають повернутися додому, до своїх дружин, матерів і дітей, вчуваються страх і тривога. 

«Я навіть, коли піду по хліб і хтось грюкне дверима — аж стрибаю. Це виляк на віки. Жодна бабка не викачає цей переляк», — зітхає жінка.

4:20 ранку 

Після обіду людей на вулицях Великої Писарівки меншає. Лише комунальники старанно косять траву. А втім, за словами Людмили Бірюкової, голови сільради, і це вже багато. 

Після початку повномасштабної війни частина місцевих виїхала — адже Великописарівська громада першою зустріла росіян. О 4:20 ранку 24 лютого прикордонники митного посту почули обстріли.

«Це почалося посеред ночі. Були, звісно, здогадки, що війна. Але спершу не хотілося вірити. Я одразу ж відправила мобілізованих в Охтирку. А щойно від військомату о 7:30 ранку відʼїхало авто, як ми побачили російські танки в селищі. Вони рухалися з боку митного посту Велика Писарівка. Частина пішла до Тростянця, інша — в Охтирку», — розповідає Людмила Бірюкова. 

Місцева мешканка Інна Павлівна у вікна бачила, як з боку росії летіли перші ракети, а обрій з боку кордону палав червоною загравою. 

Російські військові пробули у Великій Писарівці недовго: 28 лютого в селище зайшла 93-тя механізована бригада «Холодний Яр» і звільнила його. Однак після цього село обстрілювали ще місяць: снаряди й міни все ще прилітали у двори й домівки. У селі було пошкоджено близько 300 будинків. 

Одного дня від уламка снаряду загинула 55-річна соціальна працівниця, яка їхала вулицею від своїх підопічних. 

Вирва від снаряда, яким вбило жінку, — просто навпроти будинку Інни Павлівни. Вона показує її і не стримує сліз: її онук з невісткою проходили це місце за хвилину до того, і щойно встигли сховатися в будинок, як на вулицю прилетіло. 

«Секунда…» –– схлипує пані Інна.

Мешканка села Велика Писарівка Інна Павлівна

«Ма, ти жива?»

По сусідству з Надією мешкає 83-річна баба Галя. Нашу розмову з сусідкою вона слухає, спершись на паркан, і вже згодом заводить у свій двір. Вбрана в яскраво-блакитну хустину, вовняну кофту, спідницю та кросівки, які, певно, колись належали комусь із родичів. 

«Яке летіло! На городі яма здорова, така, що можна заховатися — вирва від снаряда. А за садком — учотирьох ляжемо, то не знайде ніхто. Я була тут на літній кухні, ні сном ні духом. А воно як рвонуло! І впало до собаки. Двері вирвало, вікна повибивало, мене завалило. Божечко мій, мене наче воздухом несло. Така хвиля блакитна і бу-бу-бу-бу. Мене кинуло. Я лежу, а в хаті в коридорі в мене були діти. Син прибігає, питає: Ма, ти жива?. Підіймає, а я ніби хвора. Ноги трусяться, усе труситься» –– розповідає жінка.  

Мешканка села Велика Писарівка 83-річна Галина у себе на подвір'і

Куток хати Галини підбито, замість даху на ньому тепер натягнута чорна клейонка, як і на вікнах. Жінка з особливим болем розповідає про будинок. Після обстрілів їй довелося перейти жити до сусідів, де вона почувалася ще більш неспокійно, ніж у своїй хаті. Не могла ні про що думати, усе молилася: як раптом помре, то щоб виносили зі своєї хати, зі своїх воріт, а не з чужого подвір’я.

«Буває, дивлюся телевізор, а він сидить, усміхається. Яка тебе мати родила, що ти так знущаєшся? Аби встав і подивився, як ми робили цю хату. Я 40 років пропрацювала в колгоспі, у ланці (група людей, як правило, жінок, котрі працювали на полі — ред.). Відпрошувалася на один день і бігла на завод цеглу заробляти. А тепер що зробили? Якщо ще раз бахне, ця хата не витримає».

Свічечка, яка ще не догоріла

Другу світову війну Галина зустрічала 2-річною дівчинкою в будинку, де зараз мешкає її сусідка Надія. Тата Галини забрали на фронт у червні 1941-го. Після цього вона його більше не бачила. 

«Я не знаю, чи був у мене той батько… Нам лише принесли бумажку: безвісти зниклий. Казали, потонув».

«А зараз у вас є хтось з рідних у росії?» — питаю в неї.  

«Є, — швидко відповідає жінка. На її очах одразу виступають сльози й затримуються між зморшками на обличчі. — Син там з 81-го року живе. Як пішов служити, там і залишився. Онуки, правнуки, невістки –– усі там. Я сину нічого не розказую, боюся. Він дзвонить, питає: “Мамулічка, як там, що?”. Кажу: та нічого. “А здоровʼячко як?”, — питає. Кажу: “Гарно наробив. Таке, що не дай Бог”. А що ж син скаже… “А що ми зробимо?”. Вони теж бояться». 

Під час розмови Галина багато говорить про смерть. Про свого собаку Фьодора, який вижив, хоч снаряд і прилетів біля його буди. Про Другу Світову війну, про Голодомор після неї. Про свою свічечку, яка ще, вочевидь, не догоріла, і про страх, що повторюватиметься знову. 

«Сльози не висихають. Тільки ж жити! Вийдеш, подивишся: сади цвітуть, гарно все, а він таке наробив. Коли син іде в нічну зміну — мене колотить. До 10 вечора сиджу біля собаки, а тоді йду до хати. Боюся, як я боюся, діточки!»

Загроза поряд 

Попри те, що Сумську область звільнили від окупантів понад місяць тому, загроза обстрілів селища все одно є. Прикордонник Артем Волинко розповідає, що раз на тиждень кордон облітають російські вертольоти типу Мі-8 та Мі-24. 

«Вони не залітають на територію України, утім, такі обльоти насторожують через можливі провокації», — каже Артем.

Щоночі на територію Великої Писарівки також залітають російські безпілотники. Раніше їх у селищі помічали навіть удень. 

Артем погоджується допомогти нам: пропонує «політати» й відзняти масштаби руйнувань селища службовим дроном. Щойно безпілотник піднімається в небо, як чоловікові починають надходити повідомлення на рацію та дзвінки на телефон.

«Це наша пташка», — з усмішкою всім відповідає Артем.

«Люди переймаються», — додає він.

Російська військова техніка на кордоні також є, проте її недостатньо для того, щоб розпочати повторний наступ. 

«Буквально 2 тижні не було обстрілів. Ми вже втратили пильність, почувалися спокійніше. Аж раптом задзвеніли шибки в селищній раді, син дзвонить, каже, що в нас обстріл і в сусідній будинок прилетіла міна, — каже голова села Людмила Бірюкова. — Так воно й було. Міна залетіла в дах будинку і пробила два поверхи. Загроза для нашого селища існує в будь-який час».

 

 



Просьбы о помощи

Анонсы