Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

5 історій війни очима підлітків

5 історій війни очима підлітків

20 мая 2022

 

Підлітки з Рубіжного, Маріуполя, Броварів, Києва та Харкова розповіли про свої страхи, переживання, вимушені переміщення та плани на майбутнє

 

Ведмедик, що охороняє дім

Вікторія Коротенко, 17 років

РубіжнеЛьвів 

 

Дім – це не будинок і не речі. Але в кожного є щось, що дарує йому відчуття дому. В одинадцятикласниці Віки з Рубіжного був ведмедик. Їй подарували його в 4 роки, і вона досі завжди з ним спала. Навіть ховаючись за шафою від обстрілів. Ведмедик був її талісманом. 

2014 року Віка з татом, сестрою та ведмедиком поїхали на 10 днів у санаторій до Трускавця – і більше не повернулися додому. У їхньому рідному Луганську почалася війна. Після цього було багато переїздів і квартир, більшість речей із дому так і не забрали, але за ведмедиком поверталися. Зараз він береже другий втрачений Вікою дім – їхню квартиру в Рубіжному, яку залишили в березні 2022 року. «Ведмедик залишився в шафі, тож, якщо дім раптом уціліє, ми з ним ще зустрінемося», – каже Віка. 

Дім – це не будинок і не речі. Але в кожного є щось, що дарує йому відчуття дому

До Рубіжного Віка дуже хоче повернутися ще й тому, що там у неї лишився кіт. Під час евакуації дівчинці сказали, що забрати кота неможливо. Тепер вона не знає, де він і що з ним.

Віка дуже любить тварин. Цього року вона збиралася вступати на ветеринарний факультет. Для цього весь час присвячувала вивченню біології, і навіть написала пробне ЗНО на максимальний бал. Але цей іспит для випускників скасували, треба готуватися до нових. Усі плани руйнуються, але не вперше. Віка не полишає мрій усе ж стати ветеринаркою. Її найбільше бажання – відкрити власний притулок для тварин, у якому «всім тваринам буде так добре, як було зі мною моєму котику». 

У Ріжному Віка жила в зоні активних бойових дій – її квартира, яку батьки придбали лише кілька років тому, перебувала на околиці, поруч із лісом. Тож із початку повномасштабного вторгнення вони спочатку поїхали до бабусі, де єдиним сховищем було місце за шафою. А коли повернулися у квартиру, змушені були ночувати в підвалі. «Там було не так страшно, як дискомфортно», – каже Віка. Найбільше обурювали люди, які попри все чекали, що зараз у підвал увірвуться росіяни та будуть «їх визволяти». Вони дійсно в це вірили.

Точка неповернення – момент, коли Віка з мамою вирішили спробувати евакуюватися – найстрашніша ніч у житті дівчинки. Тоді зникло світло, телефони розрядилися, втратився зв’язок із реальністю, у підвалі зупинився час і не було різниці між розплющеними очима та заплющеними – усе суцільний морок.  

Тоді вже було не страшно. Тоді треба було йти хоч кудись, щоби хоч кудись вийти. І Віка з мамою під обстрілами, коли навколо все вибухало, пішли в центр міста, щоб шукати евакуаційний автобус. І знайшли його.

«Тепер у нас уже є дві квартири, у яких завмер побут нашого покинутого життя». Але в другу є сподівання повернутися – її боронить Вікин ведмедик. 

 

У зимовому одязі й із саксофоном

Сергій Грецький, 18 років

МаріупольХуст 

У тривожній валізці Сергія – те, що було на ньому, документи та саксофон. Сергій – студент 4 курсу Маріупольського коледжу мистецтв за фахом естрадного саксофона. Він грає джаз. Грав джаз. Бо з моменту повномасштабного вторгнення рф на територію України в нього випала нагода взяти інструмент до рук лише раз – після евакуації з Маріуполя.

Однак перше, що зробив Сергій, коли о п’ятій ранку 24 лютого прокинувся від вибухів, поїхав у коледж, щоби забрати саксофон. «Це – мій інструмент, його треба рятувати насамперед». Сергій готувався до війни. Ще за тиждень до початку, стос усіх його документів уже чатував на підвіконні.  

Це – мій інструмент, його треба рятувати насамперед

Сергій жив на Східному районі Маріуполя разом із 67-річною бабусею. Дім батьків Сергія згорів ущент – уся дев’ятиповерхівка. Перші тижні війни хлопець із сім’єю переїжджав із району в район у пошуках більш безпечного місця. Їм здавалося, що вони знайдуть його в Приморському районі. Але й там не було ані води, ані світла, ані газу. Щодня хлопці ходили рубати дрова, а згодом і дерев’яні сусідські паркани – усе, що горить. Щоб готувати та грітися. Харчі доводилося заощаджувати, адже людей багато, а продуктів майже не було. 

"Що може бути найстрашнішим, коли в тебе вже нічого нема?», – розмірковує Сергій. Мабуть, загубити життя. Кожну секунду в тебе чи у твій дім може «прилетіти». Страшно було, що зараз тебе не стане, ніхто про тебе не згадає. На жаль, Сергій уже втратив під час війни близьку подругу. Деякі викладачі з коледжу досі не вийшли на зв’язок.

Відчуття відносної безпеки подарувала евакуація. Один із сусідів Сергія щодня ходив під обстрілами в центр міста, щоб дізнатися, чи будуть давати гуманітарні коридори. Одного дня він повернувся зі звісткою, що можна пробувати виїхати. Сім’я Сергія дуже сумнівалася – це було небезпечно, але вони побачили у вікні купу машин, обвішаних білими прапорами. І вирішили, що це – знак. 

Страшно було, що зараз тебе не стане, ніхто про тебе не згадає

Дорога була складною. Паливо закінчилося ще на під’їзді до Бердянська. Біля першого українського блокпоста колону, у якій рухалася машина, почали обстрілювати. Сергій бачив, як із машини поруч виносять жінок і дитину. Але дорогою не думаєш ні про що, крім руху вперед.

Так Сергій опинився у Львівській області. Навесні, у зимовому одязі й із саксофоном. 

 

Прикраси на згадку з осколків снаряду

Олександра й Іван Іванови, 21 та 14 років

Бровари 

Саша та її молодший брат, Іван, зустрілися з війною у Броварах. О 4:30 ранку 24 лютого там почали бомбити військове містечко. Від цього вони й прокинулися. Родина Саші вирішила переїхати у свою другу квартиру в Пущі-Водиці, бо там навколо ліс – здавалося, що так буде безпечніше. Але в Броварах безупинно гатило, і вони не змогли виїхати з міста в перший день. Це їх урятувало. У квартиру в Пущі прилетів снаряд. 

Коли на околицях безперервно стріляють «Гради», а ти стоїш у черзі в аптеку – це пережити легше, ніж коли сидиш удома

28 лютого Саша з татом поїхали до Києва, щоб забрати кота своєї подруги, яка евакуювалася та вимушена була залишити тварину. Трохи затрималися у столиці, вирішили перевірити, як там Сашин офіс. Наближалася комендантська година, треба було поспішати. Вони їхали дуже швидко, аж раптом у машині перегоріла фара, довелося зупинитися. Саша з татом дуже нервували, тож почали повільно рухатися. Як раптом усе залило яскравим помаранчевим світлом. Машину відкинуло з третьої смуги на першу, тато дивом втримав кермо. «Перед нами горіла дорога, але ми їхали прямо в цей вогонь, бо зупинятися було ще страшніше». Повз цивільні автівки, що палали, повз бетонні блоки й осколки, що летіли в лобове скло. Цього дня Саша з татом святкуватимуть свій другий день народження – якби фара не перегоріла, якби вони їхали швидше… Щось врятувало їх знову. Уже вдруге.  

8 березня Сашин тато поїхав електричкою на дачу годувати тварин і потрапив в окупацію, де провів три тижні. Там йому втретє «пощастило» – вдалося вижити та залишитися цілим. Саша й Іван дуже хвилювалися за тата, тому вирішили допомагати іншим, щоби відволіктися: шукали волонтерів, що привозили в найближчі села продукти та ліки, допомагали їм із закупівлями. «Коли на околицях безперервно стріляють «Гради», а ти стоїш у черзі в аптеку – це пережити легше, ніж коли сидиш удома». 

Тепер ми дійсно відчули справжню війну. Без бомбосховища було не те

Іван став головним «заспокійливим» сім’ї. Він розважався тим, що намагався ідентифікувати, стріляємо ми чи в нас, розробляв у себе в голові військові стратегії, підтримував маму та сестру та дуже просився переночувати в сховищі, бо до того сім’я ховалася поміж двох стін у коридорі. Єдина ніч, яку Саша й Іван таки провели у сховищі, Вані дуже сподобалася. Його вразило, як багато там тварин і дітей, як усі гуртуються.

А з осколків снаряду зі своєї квартири в Пущі Саша планує зробити прикраси. На згадку про випадковості, що їх рятували.

 

Люди та квіти за сотні кілометрів від дому

Даша Корецька, 16 років

КиївКам’янець-Подільський

Даша не вірила, що може початися повномасштабна війна. Ще 23 лютого вона була звичайною київською школяркою, гуляла з друзями та готувалася до ЗНО. 24 лютого прокинулася від криків молодшої сестри та сирен. Батьки страшенно панікували, Даша ніколи не бачила їх такими. Мама з бабусею на нервах випили трохи алкоголю, а дівчина лютувала через це. Їй здавалося, що тепер вони помруть через недбалість старших. Увесь перший день війни Даша проплакала вдома, виглядаючи з вікна літаки та готуючись померти. 

Наступного дня вони всією сім’єю виїхали на дачу до Київської області. Там їх жило 10 осіб із чотирьох поколінь: Даша із сестрою, їхні батьки, бабуся та дідусь, сестра бабусі з чоловіком, прадід і прабабця. А ще чотири собаки. У прабабусі – дуже складний характер, тож Даша швидко почала втомлюватися від цілодобового життя із сім’єю в тісноті та холоді.

Увесь перший день війни Даша проплакала вдома, виглядаючи з вікна літаки та готуючись померти 

Даша дуже схудла, бо боялася з’їсти зайвого. Вона просто не дозволяла собі їсти, тому що думала, що потім через неї всі будуть голодувати. Хоча насправді продуктів вистачало.

За два тижні життя на дачі зона активних бойових дій наблизилася, тож батько вирішив відвезти сім’ю до Кам’янця-Подільського. Одну з чотирьох собак довелося лишити вдома – вона була хвора на рак і навряд змогла би витримати складну дорогу. Це дуже підкосило моральний стан Даші. 

У батьків Даші не вистачало грошей, щоби винаймати житло в Кам’янці-Подільському, тому вони оселилися в гуртожитку. «Він був огидним. Туалет – діра в підлозі, жодних дверей, ніщо не прикрито. Панцирні ліжка, на яких незручно спати. Але я була вдячна, що ми живі».

Перші два тижні Даша просиділа в гуртожитку, не виходячи на вулицю. Її фізично нудило від чужого міста та всього чужого, хотілося плакати. Одяг у Даші був лише зимовий, а на вулиці починалася весна. Вона вирішила пошукати в новому місті «своїх» людей і завантажила застосунок для знайомств. Там вона знайшла лише колишнього друга, який не подобався їй як людина, але був хоча б знайомим. Даша пішла прогулятися з ним, але дива не трапилося – він не став Даші близьким. "Колишній друг на те і колишній". 

Єдиним бажанням дівчини так і лишилося швидке повернення додому. До свого залишеного собаки та своїх друзів

Розуміючи, що якісь друзі – це єдине, що могло б її зараз підтримати, Даша продовжувала шукати в застосунку людей та ходити з ними на прогулянки. Так одного разу наштовхнулася на киянку Машу, з якою швидко знайшла спільну мову та яка допомогла їй прожити складний період адаптації. «На першу зустріч вона принесла мені квіти». Певний час їхнє близьке спілкування дуже допомагало Даші. Але єдиним бажанням дівчини так і лишилося швидке повернення додому. До свого залишеного собаки та своїх друзів. Якщо раптом хтось із них не виїхав із міста. 

 

П'ятий дім

 

Всеволод Кузін, 17 років

ЛуганськДонецькЧеркасиХарківЛьвів

Всеволод каже: «Кожен раз, коли ми евакуюємося, ми робимо це швидко». По-перше, тому що Всеволод – пластун, член національної скаутської організації. Він їздив у табори, мандрував, ходив у походи, спав у наметах і багато тренувався. Він знає, що таке «нічні алярми», коли треба підскочити та швидко зібрати намет і свої речі. А по-друге, Всеволод двічі тікав від російської агресії, змінивши разом із тим п’ять українських міст. 

Він народився в Луганську, згодом переїхав до Донецька, де й стикнувся з війною вперше у 2014. Після цього недовго жив у Черкасах і Харкові. Зараз перебуває у Львові. У кожному з цих міст у Всеволода та його батьків лишилися речі, а в Луганську ще і власна квартира. «Кожен раз, коли ми евакуюємося, ми робимо це швидко. Не все можемо забрати. Що не забрали відразу, там і лишається».

Міста лишилися в його спогадах яскравими плямами, де він дорослішав, гуляв і дружив

Найстрашніше для Всеволода у війні – втратити близьких людей. Бо втратити їх можна з різних причин, не лише через смерть. Дідусь Всеволода жив у Ровеньках, Луганської області. Чи живе він там досі, сім’я Всеволода не знає. 2014 року, після першої швидкої евакуації з Донецька до Черкас, вони втратили з ним зв'язок.

Всеволод дуже змінився після переїзду в Харків. Там, у своєму четвертому домі, Всеволод заговорив українською та почав більше цінувати свою країну. 

Він заговорив українською та почав більше цінувати свою країну 

Зараз Всеволод вчиться в Українській Академії Лідерства. Викладачі прогнозували заздалегідь можливе повномасштабне вторгнення, тому ще наприкінці січня вивезли своїх студентів на Львівщину. Всеволод укотре швидко спакував усе необхідне. А от за батьків хвилювався. «Вони, на жаль, не вміють так швидко збиратися». Але і батьки, і молодший брат Всеволода, якому 6 років, уже переїхали до Івано-Франківської області. До свого п’ятого дому. 

Джерело 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



Просьбы о помощи

Анонсы