Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

«Я запамʼятала скляні зіниці людей, які мовчки кричать»

«Я запамʼятала скляні зіниці людей, які мовчки кричать»

31 мая 2022

 

З першого дня російського вторгнення в Україну київське метро стало прихистком для десятків тисяч людей. У лютому та березні більшу частину часу метро працювало як бомбосховище під час повітряних тривог. Окрім киян, у метро фактично оселилися люди, яким вдалося виїхати з територій окупованих або тих, де точилися бої. Подолати стрес від війни та нової реальності їм допомагали психологи, які щоденно волонтерили на станціях. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька поговорила з жінками з проєкту «Психологічна допомога для жінок» про те, як це відбувалося.

 

Усе почалося з борщу для Територіальної оборони.

— У нашій Службі у справах дітей Києва була Тероборона, — розповідає Тетяна Гузенко, начальник управління з питань гендерної рівності Департаменту соціальної політики КМДА. — Я живу неподалік, і ми, звісно, всі спілкувалися між собою. Коли почалася війна, сини деяких моїх колежанок пішли в ТрО. Мені сказали: «Таню, їх там годують сухпайком, треба допомогти хлопцям». Власне, моїм завданням було принести велику каструлю. Нас було четверо — кандидати та доктори наук — і ми почали варити борщ.

Лідія Новак — психологиня, керівниця одного з міських Центрів дитини. Місцева Тероборона розмістилася саме в офісі цієї організації. Тому вона з перших днів допомагала підрозділу — тим паче там служив і її син. 

Лідія Новак

— Ти не розумієш, що таке Тероборона, це перший твій досвід, — згадує вона. — Перші тижні був просто жах! Вони [тероборонівці] всі температурили. Засобів для лікування не було, в аптеках жахливі черги. Я робила тоді, певно, те, що і всі. Стояла в чергах, шукала ліки, підтримувала хлопців. Я для себе так сприйняла, що вони всі нібито мої діти, мої близькі люди.

— Але ми також думали — що ми ще можемо зробити, крім борщу? — додає Тетяна Гузенко. — Думка про метро прийшла одразу.

Після вторгнення росії Київський метрополітен перестав працювати у звичному режимі — потяги ходили раз на годину, у перервах між повітряними тривогами, частина станцій взагалі не працювала. Метро стало головним бомбосховищем для тисяч киян.

— Ми постійно пересувалися містом, тому могли спостерігати, — каже Лідія Новак. — Бачили бабусь та дідусів, розгублених мам з дітьми. Думали, чим їм допомогти? Вирішили, що в цій ситуації людям необхідна перша психологічна допомога. А куди йти, як не в метро? З Києва тоді виїхало багато людей, а ті, хто залишилися, бігли саме туди. Там було велике скупчення людей — неорганізованих, перестрашених за себе та своїх близьких. Слава богу, що в метро з’явилися люди, які взяли на себе процеси щодо внутрішньої організації. Але й вони не знали, як давати раду у разі надмірної тривожності, страху, панічних атак.

Знайти психологів було непросто — багато хто виїхав з Києва. Тетяна Гузенко розшукувала спеціалістів, які залишилися в місті й були готові волонтерити на станціях метро. Серед тих, хто не виїхав з Києва, була доктор психологічних наук Галина Бевз.

Галина Бевз

— Моя співробітниця останні тижні [перед вторгненням] казала, що буде війна, — згадує Галина. — І вона виїхала, виїхала завчасно. О сьомій ранку [24 лютого] мені подзвонили і сказали, що почалася війна. Я одразу згадала цю співробітницю. Запитала себе — якби я більше уваги звернула на її слова, чи виїхала б я? І зрозуміла, що ні. Кожного вечора до мене приходили сусіди, які залишилися. Ми обговорювали, хто поїхав, яка обстановка і що робити далі. І щоразу ми приймали рішення, що залишаємося.

— Чому ви вирішили не виїздити? — запитую я.

— Я сама кілька разів запитувала себе про це. Адже багато моїх знайомих виїхали. Розумієте, є професії, військові, медичні, які стають надзвичайно важливими в певний час. Так само і професія психолога. Ну от навіщо мені бути психологом, якщо в момент, коли моя професія буде дуже потрібна, я просто розвернуся й поїду?

На станціях метро психологи працювали групами по двоє-троє. З собою мали так звану «валізку психолога», де була вода, якісь іграшки для дітей і вервиці для дорослих — дрібна моторика допомагає людям у стані стресу заспокоїтися.

— Які у вас були перші враження від метро в ті дні? — запитую в Лідії Новак.

— Я ніколи не думала, що в метро бувають комарі! — відповідає вона. — Звучить примітивно, але коли я побачила покусане обличчя дворічного хлопчика, для мене це був шок.

— Мені запамʼяталися скляні зіниці людей, — додає Тетяна Гузенко. — Які просто мовчки кричали.

— Дуже багато скупчилося людей із різними хворобами, проблемами, — продовжує Лідія Новак. — Якщо взяти станцію «Сирець», то в перші дні було до двох тисяч людей на платформі. А поміж них іще 27 собак і 17 котів. Уявіть. Не було, де ступити.

Працювати з людьми було важко. Психологи згадують, що намагалися не навʼязуватися, і якщо людина не йшла на контакт — не змушувати її. Багато хто боявся підходити чи розповідати свою історію. Лідія Новак каже, що однією з причин такої поведінки є низька культура психологічної допомоги в Україні.

— Люди досі бояться ходити до психологів, бо їм соромно. Та і наша ментальність така: я сама, я впораюся, мені не треба допомагати, — каже вона. — Була одна жінка, яка просто постійно ходила біля нас, але не наближалася. Ми поговорили з волонтерами на станції, і вони сказали, що в неї якась дуже важка історія. До таких ми підходили самі.

Далі важливо було побудувати діалог. Головне, пояснює Лідія Новак, чітко розмежовувати, що можна сказати людям у такій ситуації, а що ні. Не можна давати надію, наприклад, що людина точно повернеться в свій дім, бо ніхто цього не знає. Не можна говорити «не хвилюйтеся, все добре». А ще не можна говорити стандартні фрази на кшталт «я вас розумію».

— Ми не можемо зрозуміти цю людину, бо ми не були в її шкірі і не переживали те, що вона, — пояснює Лідія Новак. — Але ми готові підтримати, почути, вислухати. Скажи, яка твоя нагальна потреба? Ми готові допомогти.

— Яка історія з тих днів запамʼяталася найбільше?

— До мене підійшла чергова однієї зі станцій метро і попросила допомогти одній жіночці. Вона 40 днів перебувала в окупації, в селі під Іванковом (Селище на півночі Київської області. Було окуповане росіянами вже 25 лютого). . В окупації її старенька мама емоційно не витримала, у неї почалися психічні порушення. Вона була там із донькою і двома своїми онуками — хлопчиком і дівчинкою, десь 8 і 10 років. У них теж пішли процеси на рівні емоційних проявів, плюс фізіологія не витримала, почався енурез. Сорок днів вони були на воді і на картоплі — це все, що орки залишили для них. Її син, який пішов захищати свою землю, потрапив під обстріл і йому відірвало ногу. Розумієте? Вона втратила сон, не могла спати, не могла їхати додому. Пригадую, коли після розмови з нею я підіймалася на ескалаторі, то в мене в самої тряслися руки.

— Як ви справлялися з цим?

— Емпатію ніхто не відміняв. Звісно, було складно. Ти сидиш, намагаєшся осягнути те, що тобі розповіли, а в людини нібито очікування, що ти на всі питання знаєш відповіді. А ти проста смертна людина. Яка так само переживає. Але знаєте, чому ти повертаєшся [до роботи в метро]? Бо ти бачиш результат. Тобі телефонують і кажуть: «Спасибі, я сьогодні першу ніч заснула. Я сьогодні вперше спала вдома, а не в метро. Ви розказали, про що говорити з дитиною, я це зробила, і це спрацювало». Такі речі тебе наснажують і дають якусь внутрішню силу.

На початку квітня Київську область звільнили від окупантів. Метрополітен поступово повертався до звичайного графіка роботи, а це означало, що людям потрібно було звільнити вагони, де вони жили. Це також породжувало конфліктні ситуації, які психологи допомагали залагоджувати.

Тетяна Гузенко додає, що психологи тоді виконували багато функцій, в першу чергу, соціального працівника. Багато з тих, хто жили в метро, приїхали з окупованих територій або з гарячих точок. У Києві вони нічого не знали, тож їм треба було пояснити, до кого і як звернутися по допомогу.

— Але який був зворотний звʼязок! — додає Тетяна Гузенко. — Дівчинка пише: «Дякую вам за допомогу, ви мені дуже допомогли, зараз я беру участь у мітингах на підтримку Маріуполя».

А ще люди пишуть або телефонують зі словами «У мене в Києві, крім вас, нікого немає». Або просять про можливість просто випити разом чаю.

Тетяна Гузенко

— Знаєте, це такий суцільний біль і непримиренність, — зітхає Лідія Новак. — Чому усі ці люди мають бути тут? Як зробити так, щоб їх повернути назад? А ще було відчуття неймовірної ніжності, хотілося огорнути всіх. Ніби прожити за них, лише б зменшити цей градус болю.

Нині психологи продовжують працювати, хоча вже і не в метро. Їхню ініціативу одразу ж підтримав проєкт ООН Жінки в Україні. Тетяна Гузенко каже, що це вперше на її памʼяті, коли міжнародна структура вчасно відгукнулася без жодної бюрократії. Щотижня психологи збираються на тренінги. Там вони вчаться допомагати людям, які пережили війну. Зараз психологи працюють із соціальними працівниками, які, своєю чергою, працюють з вимушеними переселенцями. Після того як Київську область звільнили, до столиці приїздить усе більше людей з окупації. Багато хто з них втратив дім або й рідних.

— Соціальні працівники постійно стикаються з історіями, від яких волосся стає дибки, — каже Тетяна Гузенко. — І вони теж часто не знають, як реагувати, що відповісти.

На тренінгах психологи вивчають досвід інших країн, які теж пережили війну. Але універсальних рецептів, додає Гузенко, все одно не існує.

— Розумієте, в нас ніколи в країні ще не було такої ситуації. Те, що відбувалося у 2014 році — це, так би мовити, було лише підготовкою до того, що зараз, — каже вона. — І це переживає вся країна. У нас усіх буде одна спільна колективна травма.

 



Просьбы о помощи

Анонсы