Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

«Немає значення, у якому ти місті». Це люди, які поліпшують місто, куди переїхали через війну

«Немає значення, у якому ти місті». Це люди, які поліпшують місто, куди переїхали через війну

01 августа 2022

 

В Україні близько восьми мільйонів людей стали внутрішньо переміщеними особами через збройну агресію РФ. Попри те, що деякі з них втратили домівку, друзів або роботу, вони продовжують допомагати людям. Розповідаємо три історії українців, які через війну стали ВПО й поліпшують міста, у які переїхали, займаються благоустроєм, озелененням і навчають дітей у школах.

 

 

 

НАСТЯ ЖЕРЕБЕЦЬКА

співзасновниця Spiilka Design Büro

Займалася благоустроєм Івано-Франківська під час війни

Минулого року я вирішила зайнятися клумбами навколо свого будинку. Це один із центральних районів Києва, де завжди багато людей. Я довго зріла до того, щоби почати діяти. Спочатку робила запити щодо озеленення й прибирання в застосунку контактного центру Києва «1551», але там мені пояснили, що районний благоустрій цим не займається. Тож я взяла на себе й клумби, і прибирання, і навіть встановлення сміттєвих урн (це було найскладніше й найдовше заняття).

Оскільки мені хотілося зробити все правильно, а не просто висадити якісь рослини, я запросила ландшафтного дизайнера. Він підібрав квіти відповідно до всіх умов. На цю клумбу ми збирали гроші всім мікрорайоном, також допомогла школа Bazilik, де я провела благодійну лекцію. Прибирати клумбу від бичків, сміття й пляшок доводилося мені, якщо запити в «1551» не допомагали. Тож до початку повноформатної війни в мене вже був досвід прибирання громадських територій.

В Івано-Франківськ ми поїхали, бо там живуть батьки мого чоловіка. У якомусь плані, Франик – мій другий дім, а міське озеро давно стало моїм «місцем сили». На початку повномасштабних бойових дій я, як і багато моїх знайомих, відчувала щось середнє між соромом, що я перебуваю у відносній безпеці, і бажанням віддячити місту за цю безпеку. Десь у мережі я побачила, що в Польщі українці влаштували велику толоку, керуючись схожим почуттям вдячності. Тож і я вирішила зробити свою «вдячну» справу.

На першій толоці нас було людей десять, серед яких ВПО і місцеві жителі. Найкрутіше те, що в процесі до нас приєднувалися місцеві: хтось побачив толоку з балкона, а хтось проходив повз і вирішив допомогти. Так у мене з’явилась подруга Оксана: вона помітила нас, поки бігала навколо озера, і приєдналася до прибирання. При чому не тільки до прибирання, але й до організації другої, більш масштабної толоки.

Розуміння, що ти приносиш видиму користь й об’єднуєш небайдужих людей, дуже допомагає в тривожні часи

Перша толока показала, що одна річ зібрати все сміття, а зовсім інша – вивезти назбиране. Ми зібрали 21 мішок по 160 літрів і довго вирішували проблему вивезення. Оксана взяла на себе це питання, і вже наступного разу ми мали власний величезний сміттєвий контейнер і десь утричі більше зібраних мішків.

 

Незважаючи на те, що прибирання громадських територій – це буквально брудна справа, це й дуже приємний медитативний процес. А розуміння, що ти приносиш видиму користь й об’єднуєш небайдужих класних людей, дуже допомагає в тривожні часи. Я точно буду продовжувати «толочитися», бо це не тільки корисно, але й просто приємно.

 

УЛЯНА МАТВІЄНКО

ландшафтна дизайнерка

Займалася благоустроєм й озелененням у Красилові Хмельницької області

Бажання займатися благоустроєм виникло в мене ще на другому курсі університету. Я ландшафтна дизайнерка, маю 12 років досвіду, зробила багато приватних садиб по Україні, сквер і парк у Звенигородці, сквер у Красилові, озеленила онкодиспансер в Тернополі, заклала у 2012 році парк у Прилуках (Чернігівська область), але його так і не добудували: війна внесла корективи.

Я побачила в Instagram, як моя одногрупниця вирвалася з окупації на півночі Київської області й одразу ж вирушила з волонтерами садити ліс на неокупованій південній частині області. Це стало стимулом і для мене – я розпочала займатися озелененням у Красилові Хмельницької області, де на той момент перебувала.

Допомагати треба, щоб висловити вдячність. Менше думати й витрачати час на дійсно корисні речі, менше читати новини – більше діяти

Я зателефонувала до найближчого лісництва й запитала, чи потрібні помічники. Там одразу видали список активностей: потрібно висадити ліс у районі, прибрати територію лісництва, зробити формувальне й санітарне обрізання, побілити плодові дерева або висівати насіння дерев у короби на дослідній ділянці. Щоб долучитися до прибирання свого лісництва, треба переконатися, що це безпечно й дізнатися, який є обʼєм робіт. Для цього варто зателефонувати до міської ради чи безпосередньо до лісництва.

Нам сказали, що з собою варто взяти секатори, тримери, граблі, відра, лопати, вапно, щітки для нього та спеціальну лісосадильну лопату (меч Колесова). Усе, крім меча, я знайшла в батька в гаражі, але нічого з цього не брала з собою: наш лісник упорався швидше й самостійно зібрав нам необхідні інструменти.

Було три толоки: на першій садили дуби й модрини, на другій висівали жолуді в короби, а на третій прибирали території, приводили насадження до ладу. Сміття зібрали небагато (близько пʼяти 100-літрових мішків), адже територія більш-менш доглянута.

До толоки приєднується більше місцевих, з переселенців – тільки дівчата й діти. Люди просто виходять із села безоплатно садити ліс. Вони роблять велику роботу, а це реально ніхто й ніде не фіксує. Майже два гектари лісу засаджують за дві-три години, а 10–12 гектарів можуть посадити і за один робочий день. Головне розкачатися.

Майже вся моя команда з дітьми, усі вони мають заняття. Увесь день ми працюємо в лісі, на свіжому повітрі, часом під дощем. Їжу готували на вогні, познайомилися з новими людьми, навіть потрапили в місцеву газету – одне задоволення.

 

ІРИНА

учителька англійської мови в освітньому хабі Educator

Переїхала з Києва до Ужгорода й навчає ВПО англійської мови

Я працюю вчителькою англійської мови в освітньому хабі Educator для переселенців в Ужгороді. До повномасштабного вторгнення також працювала вчителькою, тому вважаю, що нині кожен має займатися тим, чим може, і тим, що може принести користь нашому суспільству. Наша робота набуває ще більшої актуальності, якщо ми говоримо про людей, які втратили домівки, школи, гуртки, секції. Бо діти – наше майбутнє.

Немає значення, у якому місті ти перебуваєш

Ми виховуємо дітей, а відповідно й робимо свій внесок у розвиток нашої країни, у її стабільне майбутнє. Саме діти, яких ми виховуємо зараз, розвиватимуть нашу країну. Водночас нині існує брак ініціативних, підприємливих і соціально активних людей, тому важливо на власному прикладі показувати значимість громадянської відповідальності. Немає значення, у якому місті ти перебуваєш.

Діяльність, у якій я відчуваю себе як риба у воді, не сприймається як робота в повному сенсі цього слова. Тому й перегоріти, мені здається, тут важко. Так, якщо всі, хто перемістився в нашій країні через війну, складуть руки й стануть чекати дива, то можуть і не дочекатися. Зараз кожен має приносити користь країні в тих напрямах, на яких ми знаємося.

Наразі в освітньому хабі навчаються понад 380 дітей, частково залучені і їхні батьки, які відвідують курси словацької мови, отримують психологічну допомогу. У понеділок, середу й пʼятницю в Educator функціонують різнопланові майстер-класи: спорт, настільні ігри, логіка, математика й профорієнтація. Вівторок у хабі – загальний день спорту, а четвер – день проєктної діяльності. Дітей залучають до масових ігор на стадіоні й різних громадських робіт.

Щоби долучитися до навчання в хабі, потрібно заповнити реєстраційну форму й завітати за адресою Набережна Незалежності, 6, в Ужгороді.

Джерело

 



Просьбы о помощи

Анонсы