Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

"Медики - пріоритет для ворога", - госпітальєр про роботу на фронті

"Медики - пріоритет для ворога", - госпітальєр про роботу на фронті

04 августа 2022

 

Лікар-хірург «Госпітальєрів» та інструктор з тактичної медицини Дмитро Андрощук має позивний «Данте». Хлопець не лише врятував сотні життів на передовій, але й навчив тисячі військових, лікарів та поліцейських надавати домедичну допомогу. 

«Медичний спецназ»

24 лютого, коли російські війська зайшли на Київщину, розпочалися складні бої з великою кількістю поранених. Про невеликі Гостомель, Бучу та Мощун дізнався увесь світ. 

Поки військові вели важкі бої, а волонтери допомагали із евакуацією цивільних, медики під обстрілами цілодобово вивозили поранених.

25 лютого добровольці-парамедики з «Госпітальєрів» уже були готові надавати першу допомогу постраждалим та комплектували екіпажі для роботи з пораненими. Серед них працював і бойовий медик Дмитро Андрощук.

Дмитро Андрощук

Хлопець розповідає, що робота на Київщині була складною, адже там не існувало чіткої лінії оборони, можна було будь-якої миті зіштовхнутися з ворогом. Найбільше поранених військових було у селі Мощун, яке називають одним із головних форпостів під час оборони Києва. Постраждалих було стільки, що медики ледь встигали надати всім допомогу. 

Також поранення отримували місцеві жителі і великою проблемою було те, що деякі з них телефонували із територій, захоплених росіянами. Тому дістатися до них у медиків не було можливості. 

«Люди лежали з простреленими ногами на дорозі, не могли рухатися, телефонували і просили, щоб їх врятували. А ми розуміємо, що від нас до цих людей всього декілька сотень метрів, але там уже стоять танки та російський блокпост».

Один із поранених військових, якого Дмитро витягнув «з того світу», подарував йому свій шеврон із зображенням пікового туза. Сказав, що колись він оберігав його, тепер оберігатиме госпітальєра. Медик постійно носить шеврон на бронежилеті.

Дмитро розповідає, що «Госпітальєри» готувалися до війни завчасно: ще у грудні він замовив бронежилети та каски. На початку активних бойових дій забирали вже готові замовлення.

«Часто Госпітальєрів називають медичним спецназом, адже коли приїжджаємо на точку і розпаковуємо все, на нас дивляться округленими очима: «Вау, яка у вас апаратура». Це все завдяки донатам та підтримці людей. Ці сучасні девайси дають можливість якісно надавати допомогу».

Термінатор

У цивільному житті 31-річний Дмитро Андрощук працює судинним хірургом та флебологом (лікує захворювання вен) у Києві. 

Народився та виріс хлопець у Рівному. З дитинства захоплювався пригодницькими творами, читав так багато, що посадив собі зір. Одна з улюблених книг — «Айвенго» Вальтера Скотта, роман про лицарство. Пригодницька література вплинула на мрії хлопця: вирішив, що коли виросте, то стане прототипом лицаря сучасності, який рятуватиме людей.

Вибирав між чотирма професіями: лікаря, пожежника, поліцейського або військового. Визначитися допоміг нещасний випадок. Дмитро любив їздити з друзями на велосипедах по бездоріжжю. У 13 років вирішив обігнати товариша, і коли сильно розігнався з гірки, на старенькому велосипеді «Україна» відмовили гальма. В результаті — перелом руки, ноги, черепно-мозкова травма та місяць у лікарняній палаті. Дмитро був настільки перебинтований, що у лікарні його називали «Термінатор».

Поки лікувався, Дмитро задумався, щоб самому стати лікарем. Аби зрозуміти, чи медицина — це його справа, згодом вступив до Рівненського медколеджу на фармакологію. Саме це спрямування йому не сподобалось, але медицину полюбив.

«До медицини має бути хист і певні риси: емпатія, любов до складних завдань та бажання працювати із людьми. Медик має бути орієнтованим на людей. А ще потрібно багато вчитися, бо постійно все оновлюється і з’являються нові протоколи», — каже Дмитро.

Згодом вступив до Тернопільського національного медичного університету, аби вчитися на лікаря. Потім — інтернатура у Львові, яку вже поєднував із поїздками на Схід, де влаштовував тренінги із домедичної допомоги. Також їздив до Естонії, де вчився на інструктора з тактичної медицини.

Майдан і контузія

Дмитро — учасник Революції Гідності. Під час подій у Києві на Майдані отримав контузію та осколкове поранення. Від кулі врятував бронежилет. 

Уже у березні 2014-го року на базі Тернопільського медичного університету почав разом із викладачами проводити курси із домедичної допомоги. Це були перші масові навчання в Україні. Однак контузія не давала про себе забути: Дмитро заїкався, пам’ять «просіла» так, що хлопець почав забувати слова.

Тому вирішив взяти перерву, аби відновитися, підлікуватися та зібрати докупи думки. До серпня 2014-го року ходив у гори, а також вирішував домашні справи.

Як евакуюють бійців

Згодом разом із іншими інструкторами створили окремий медичний загін спеціального призначення «Білі Берети. Рівне», які успішно навчали мобілізованих військових Рівненщини. 

У 2014-му році помер тато Дмитра, який був військовослужбовцем. Після загибелі батька хлопець поклявся мамі та бабусі, що на війну ніколи не поїде. Та після втрати «Білих беретів» Дмитро так переживав, що вдома сказали: поїдь вже на схід і заспокойся. 

Витоки тактичної медицини в Україні

Дмитро каже, що бойовий медик — це рівень військового фельдшера. У США розробили спеціальний стандарт програми навчання медиків «68 W», тобто — 68 weeks (тижнів), під час яких можна отримати всі необхідні знання.

У 2014-му році хлопець поїхав на курси «Медсандат» (медичний санітарний батальйон»), які спільно проводили американські та українські інструктори для військових лікарів. Відтак став одним із інструкторів, їздив Україною, включно з зоною АТО, та навчав військових лікарів.

«На той час ми зробили колосальний внесок у систему медичної допомоги на фронті. Бо тоді навіть не всі люди розуміли, що таке джгут або турнікет. Окрім того, було чимало радянських установок, які ще більше шкодили пораненим. І ми просто через коліно почали цю стару систему ламати. Допомогло те, що ми працювали з американцями, до яких у всіх була велика довіра».

Згодом в Україні сформувалася «тусовка» спеціалістів із тактичної медицини, які почали створювати власні проекти. Найбільшими були дві організації: «Захист Патріотів», які працювали із військовими та «Медсанбат», який готував військових лікарів. 

За цей час на Житомирському полігоні «Медсанбат» підготував дві мобілізації військових лікарів. А під час реформи поліції домедичної допомоги навчили більше 17 тисяч працівників поліції.

«У 2015-му році «Медсанбат» підготував усю оборону маріупольського напрямку, серед них — «Азов» та десантників. І тодішня робота «Азову» у плані санітарних втрат була найнижчою в Україні. Коли ми навчили весь підрозділ військових та медиків, це показало виживання бійців на рівні Ізраїлю».

Також хлопець очолив «44 Навчальний Центр», який під час реформи поліції підготував понад  17 тисяч офіцерів по навичках невідкладної допомоги, а ще — вчили військових і цивільних.

Протягом 2015-2017 років Дмитро отримував сотні смс та дзвінків від своїх підопічних, яким під час бою вдалося врятувати людські життя. Каже, що такі фідбеки дають сили працювати далі.

«Від того, як ти навчиш, залежить, чи вдасться цій людині вижити або врятувати життя своїх товаришів. Тому коли присилають смс: «Ми щойно врятували людину. Дякуємо за знання!» — це дуже мотивує».

Пріоритет номер один

Паралельно з навчаннями Дмитро хотів і сам надавати допомогу на передовій. Розповідає, що до роботи під вибухами звик, це вже буденність. Єдине — страх присутній завжди. Згадує, що вперше під обстріл потрапив у 2015-му році біля Дебальцевого.

«Нам прилетіло — для мене це було дуже стресово. Я тоді впав в окоп і подумав: “Боже, оце я переляканий”. Але згодом зрозумів, що страшно завжди: вперше, вдруге і вдесяте. Просто на десятий раз знаєш, чого очікувати та якими мають бути твої дії. Страх — це нормальна реакція людини», — розповідає Дмитро.

Також додає, що медики — пріоритет номер один для ворога, тому з медичними хрестами на автівках в зоні бойових дій стараються не їздити.

«Вбитий медик — це падіння бойового духу солдатів. А там, де мав бути просто поранений, вже буде загиблий». 

На початку квітня «Госпітальєри» дізналися про те, що за 20 кілометрів від передової троє військових поранені після атаки дронів-камікадзе. Це — безпілотники, які влучають у ціль та розриваються на тисячу маленьких осколків. Медики виїхали забрати постраждалих, але коли приїхали на місце, самі потрапили під сплановану атаку ворожих дронів. Самі ледь не загинули.

Загалом робота бойових медиків має три етапи. Це робота в підрозділі (бійці доставляють до медиків пораненого, щоб ті мінімально надали допомогу), евакуаційна група (забирає поранених і транспортує) та стабілізаційний пункт (туди по дорозі привозять важких нестабільних постраждалих, щоб при тривалій евакуації вони змогли живими дістатися до лікарні).

Нещодавно обстріляли стабілізаційний пункт, де працював Дмитро. У приміщенні повилітали шибки, а хлопцю поранило руку, якою встиг закрити обличчя. 

Ще одна проблема — нічні ДТП. Багато хто з «Госпітальєрів» травмувався на дорогах під час нічних виїздів. Адже їхати доводиться без світла, щоб не потрапити під обстріл.

«Наші медики потрапили вночі у ДТП, адже на звичній дорозі, якою вони постійно їздили, військові зробили насип, не попередивши. Машина вискочила на нього, як на трамплін, і перевернулася. Половини інцидентів можна було б уникнути, якби у нас були прилади нічного бачення. Зараз шукаємо, де їх взяти».

З фронту додому

Зазвичай ротація у «Госпітальєрів» відбувається раз на місяць. Наразі Дмитро приїхав до Києва на два тижні, мусить попрацювати та прооперувати декількох клієнтів. Каже, що після фронту морально відновитися йому не вдається. Єдине, що рятує — заховати усі військові речі глибоко у шафу та пожити звичайним цивільним життям.

«Під час останньої ротації на схід я страшенно втомився і вигорів. Для мене найбільш помічним від вигорання є поранені, яких рятую. Однак у мене є і своє життя: маю роботу, друзів та близьких. І розумію, що щодня жертвую цим всім заради допомоги. Волонтери-медики не мають соціальних страховок і зарплат, це все на добрій волі. Однак коли рятую поранених, терези переважують, бо знаю, що роблю важливі речі».

У цивільному житті Дмитро любить їздити на музичні фестивалі, пише вірші та мандрує. Якби не війна, то цієї весни він разом із друзями відвідав би Ісландію, а влітку прогулювався б узбережжям Греції та Італії.

Через декілька днів Дмитро вийме із шафи увесь військовий одяг та амуніцію, перебере необхідні для роботи речі, спакує до рюкзака свого іграшкового жирафа, якого завжди бере із собою на передову. Проконсультує останніх пацієнтів та на місяць покине рідний Київ.

Попереду його чекає ще багато мандрівок, фестивалів та власне житло, про яке він так мріє. Але зараз він дуже потрібен на передовій, аби рятувати життям іншим людям — щоб вони могли також мріяти та подорожувати.

Джерело 

 



Просьбы о помощи

Анонсы